Решад Нури Гюнтекин - Чаликушу

А коли вийшла в сад, вже поночіло. Треба було підійти до Кямрана, щоб ніхто не помітив.

Я прикинулася, ніби іду, як завжди, на прогулянку, й пішла повз кухню, де перемовилася з кухарем, а потім подалася до воріт. Я хотіла спершу замести слід, а вже тоді йти до каменя… Але…

Біля завжди відчинених воріт я побачила раптом високу жінку в чорному чаршафі. Лице приховувала вуаль.

Жінка мала такий вигляд, наче хотіла про щось дізнатися, та заходити в двір не наважувалася.

Кямран давно вже чекав на мене, а я все ще була тут. Я боялася, що біля воріт стоїть якась знайома і тоді мені доведеться порозмовляти з нею, а отже, затриматися знову. Тому я хотіла вже йти в сад, як жінка гукнула:

— Кючюк ханим [19] Кючюк ханим — буквально: молода пані. Досить часто вживане звертання до панночок. , вибачайте, що потурбую вас…

Що я мала робити? Отже, повернулася знову до воріт.

— Будь ласка, ханим-ефенді, я вас слухаю.

— Це дім померлого Сейфеттіна-паші, чи не так?

— Так, пані.

— Тоді я маю одне прохання.

— Прошу, пані.

— Мені треба поговорити з пані Феріде.

Я, щоб не засміятися, нахилила голову. Уперше в житті мене названо пані. Тільки як сказати, що «пані» Феріде — це я. Все ще не наважуючись признатися, я кусала губи й так відповідала:

— Гаразд, ханим-ефенді, заходьте будь-ласка. А там запитаєте в будинку, і вам покличуть пані Феріде.

Жінка увійшла й стала біля мене.

— Як добре, моя дитино, що я вас зустріла. Я буду вас прохати, щоб допомогли мені. Ви будете свідком моєї розмови з Феріде-ханим. Але більше ніхто не повинен про це знати.

Я з подивом глянула їй в обличчя, але пітьма й чорна вуаль приховували жінчине обличчя.

Я ще вагалася, але все-таки промовила:

— Ханим-ефенді, я вам не сказала, бо одягнена абияк… Але Феріде — я сама.

Жінка ледь захвилювалася:

— Ви та Феріде-ханим, з якою одружується Кямран-бей?

— Тут тільки одна Феріде, — усміхнулася я.

Жінка в чорному чаршафі мовчала. Ще недавно вона так нетерпляче хотіла побачити Феріде, а зараз стояла ков укопана. В чому справа? Може, вона не вірила, що я Феріде? А може, щось інше?

Намагаючись приховати свою цікавість, я сказала:

— Слухаю вас, ханим-ефенді.

Але вона й далі мовчала.

Мені впала в око лава поміж деревами, і я запропонувала:

— Коли хочете, ходімте туди. Там ніхто нам не заважатиме.

Ми сіли, а вона все ще мовчала. Та ось, здається, наважилася, бо рішучим рухом відкинула вуаль, і я побачила розумне нервове обличчя. Воно було смертельно бліде, хоч надворі вже споночіло. Жінці було десь тридцять років.

— Феріде-ханим, — почала вона, — я прийшла сюди за дорученням моєї давньої подруги. Але й не сподівалася, що завдання, яке я на себе взяла, буде таке тяжке… Щойно я прохала вас покликати Феріде-ханим, а зараз мені хочеться тікати…

Мене пройняло тремтінням, закалатало серце. Але я відчула, що, коли не поведуся сміливо, вона нічого не скаже і втече. Я намагалася промовити спокійно:

— Ханим-ефенді, місія е місія, треба бути сміливою. Чи ваша подруга знає мене?

— Ні, правильніше б сказати, вона тільки знає, що ви наречена Кямран-бея.

— А його вона знає?

А мені теж забракло сили запитувати далі. Я вмирала, мені треба було все знати, та якби жінка пішла, зупиняти її я, мабуть, не стала б.

— Слухайте… Ви не знаєте, Феріде-ханим, чому я вагаюся. Я сподівалася зустріти дорослу панну, а побачила школярку. Я боюся, що моя розмова занадто вплине на вас. Це мене стримує.

Вона мене жаліла. Це дійняло мене й додало снаги.

Я встала на ноги, притулилася до дерева, обхопила його руками й спокійно мовила, навіть наказала:

— Нащо в таких випадках вагання. Я бачу, що розмова неабияк важлива. А тому краще відкиньмо жаль і будьмо відверті.

Моя рішучість вплинула на жінку, й вона, трохи оговтавшись, запитала:

— Ви дуже любите Кямран-бея?

— Ханим-ефенді, я не розумію, хіба це стосується вас?

— Мабуть, стосується, Феріде-ханим.

— Я вже сказала вам, ханим-ефенді, що у нас нічого не вийде, якщо ми не розмовлятимемо відверто.

— Гаразд, хай буде так. Я змушена повідомити, що Кямран-бея любить ще й інша.

— Що ж, це можливо, ханим-ефенді. Кямран — юнак обдарований всебічно. Не бачу нічого дивного, що його вподобала якась інціа.

Я вже відчувала, що цього тихого літнього вечора, коли навіть листя на деревах не шелестіло, несподівано налетіла буря. І не знаю звідки, але в мені з’явилася сила, щоб боротися з цією бідою.