Решад Нури Гюнтекин - Чаликушу

— Прошу вас, мадемуазель. За кілька днів ми вже зватимемо вас мадам. Хіба ж так можна? Вже півгодини я шукаю вас, щоб поміряти сукню.

Та це ще нічого. З кравчихою разом прийшла й насуплена тітка Бесіме. А це вже не віщувало добра. І якби я почала відмовлятися, тітка, безперечно, підтримала б кравчиху.

— Пардон, мадемуазель, — промовила я. — Я ж була тут. Та якось не. почула, запевняю вас.

Але не витримала тітка і, узявши мене за підборіддя, злегенька ляснула по щоці, як і завжди, коли хотіла дорікнути.

— Дитино моя, — сказала вона, — хіба ж ти через свій сміх та крик почуєш когось? Я вже боюся, щоб ти й на весіллі не утнула чогось перед гостями…

Хоча я всі ці дні бешкетувала ще більше, ніж раніше, та мене бентежило якесь хвилювання, хотілося ласки й ладу.

Тітка все ще тримала мене за підборіддя. Я ледь підняла поділ й схилилася у реверансі.

— Не турбуйтеся, тітонько. Вам лишилося небагато потерпіти, всього три дні. А там ви станете мені вже не тільки тіткою… І можу запевнити вас, Феріде не наважиться непокоїти поважну ханим-ефенді тими пустощами, якими так допікала тітці Бесіме Чаликушу…

Тшшні очі наповнилися слізьми. Вона поцілувала мене в щоку й сказала:

— Феріде, я завжди була тобі матір’ю, нею й залишуся.

Я, зворушена й розхвильована, схопила тітку за руки й теж поцілувала в щоку.

Коли мадемуазель підняла на руках мою білосніжну майже готову сукню, я відчула, що червонію. Я цілувала усіх, хто був у кімнаті, і благала:

— Прошу вас, залиште мене саму. Я не зможу одягнутися, коли всі дивляться. Уявіть собі, як Чаликушу одягне довгу сукню й стане павою. Сміх же який… Я й сама, мабуть, не втримаюся. Скільки я просила, мовляв, буду в своїй звичайній сукні, та тільки хто зважає на моє горе.

Коли мадемуазель несла сукню, мені здалося, що хтось ловить мене, і я, зіщулившись у куточку, затремтіла, мов листочок..

А за дверима галасували й хотіли будь-що увійти.

— Ще трошки, прошу вас, я вас покличу, — попросила я.

Але вони не вірили й тиснулися в двері, мабуть, боялися, що я покличу їх після того, як роздягнуся.

Поміж мною й ними почалася боротьба, повна хвилювань. Вони, малі й старі, сміялися, тиснулися у двері, галасували, а я намагалася утримати їх.

Збігалися знадвору діти і, вицокуючи залізними підківками, горлали: «Облога… Облога… Війна…» На цей крик збіглася уся садиба.

— Стривайте, — кричала із-за моїх пліч мадемуазель, — не заходьте… Сукня ж порветься!..

Аж це стихло. Почулися кроки.

— Відчини, Феріде, це я. Мені ж не забороняється. Я прийшов тобі допомогти.

Я мало не збожеволіла.

— Хай заходять усі, це нічого, — крикнула я, — але ти — ні!.. Аллахом присягаюся, я заплачу… Будь ласка, не заходь, прошу тебе…

Але Кямран, незважаючи на мої благання, навалився на двері, аж обидві половинки розчинилися.

Я зойкнула, ухопила якесь пальто і, закутавшись ним, кинулася в куток.

Мадемуазель вже непритомніла і рвала на собі коси.

— Пропала сукня, — стогнала вона.

А Кямран потягнув край пальта й усміхнувся:

— Феріде, час уже визнати свою поразку. Розкутайся, хай і я побачу.

Я сиділа мовчазна й пригнічена.

Кямран трішки почекав і повів далі:

— Феріде, я щойно з вулиці… Так стомився. Не треба так… Мені так хочеться побачити тебе в новій сукні, що я не витримаю й розкутаю тебе силою. Рахую до п’яти: раз, два, три, чотири, п’ять…

Кямран намагався лічити якомога повільніше. Та, промовивши п’ять, він швидко потягнув пальто за край і побачив моє заплакане обличчя. Розгубившись, він лед^ ве повиштовхував усіх з кімнати й зачинив двері.

Мадемуазель від подиву слова не могла промовити. Кямран теж був у близькому до того стані. Нарешті він обізвався, знічено й журно:

— Даруй мені, Феріде… Я хотів з тобою трохи пожартувати. Думав, що маю право. Але ти ще й досі дитя… Ти пробачиш мені?

Я все ще кутала голову пальтом.

— Гаразд… Але ти зараз же вийдеш.

— З тією умовою, — вхопився він за мої слова, — що чекатиму на тебе край саду біля того каменя… Пам’ятаєш, якось увечері, чотири роки тому, ми помирилися там. Чи не зробити нам і сьогодні цього, га? Ти обіцяєш?

Я вагалася, але промовила:

— Гаразд, я прийду… А зараз іди…

Бідна мадемуазель боялася навіть обізватися до нареченої з такою украй дивною вдачею. Мовчки роздягла вона мене, і я знову убралася в свою коротеньку рожеву сукню, на яку одягла ще чорний школярський фартух. І, навіть не глянувши на Мюжгян, я кинулася до себе в кімнату й довго вмивалася холодною водою, аж поки не відійшли очі.