Ник Ремени - Святі і грішні

— Валера? Не може бути!

— Може. Він ще гірше Клокова.

– І ти хороший, мало не вигнали з райкому, мовчав би, сопів у дві дірочки, — зауважив хтось із колег. — Мало тобі Клокова, у Валері ворога наживаєш.

— Розумію, що лізу на рожен, але не можу змінити характер. Так і тягне сказати, що думаю.

Валерій Іванович, тим часом, викликав Марію Кузьмівну. Чемно, але досить наполегливо розпорядився, щоб без узгодження з ним нікого не пускали в кабінет першого секретаря.

Навів довідки про Тарасова.

— Його збиралися звільняти?

— Збиралися. Але все залишилося по старому. Про Степана Івановича забули.

— Візьміть це питання на замітку. Над ним треба подумати. Блазням не місце в райкомі.

Незважаючи на демократію і перебудову, Скотник діяв більш жорстко і рішуче, ніж його попередник. Не грав у вседозволеність, притискав працівників апарату, наводив порядки на місцях.

Поводився по-новому, але в дійсності, по великому рахунку, повторював всі дії Миколи Антоновича. Той теж починав роботу в районі з наведення дисципліни і порядку, підбору і розстановки кадрів. І підготував наступнику твердий ґрунт, про який той міг тільки мріяти.

Протягом тижня Валерій Іванович звільнив від роботи водія Івана. В одну з поїздок по району підмовив надійних людей, щоб ті як слід підпоїли любителя випити. Коли той відключився, викликав наряд міліції і в присутності численних свідків відправив Івана в медвитверезник.

Коли той зайшов на наступний день до першого секретаря, запитав без натяків.

— Підеш за власним бажанням чи за статтею?

— Та що ви, Валерію Івановичу!

— Ніколи мені з тобою вихованням займатися. Підеш сам або за статтею?

— Сам, — знітився водій, який зіпсував стільки нервів Клокову.

Але на нового начальника ще не встиг накопати компромат.

– Іди до Кузьмівні, пиши заяву.

Протягом дня Івана звільнили з роботи.

На його місце новий секретар взяв свого перевіреного водія.

В один з осінніх днів до першого секретаря увірвався в кабінет абсолютно безцеремонно і навіть нахабно Биконов. Робота в обкомі додала йому впевненості і твердості. Привітався, відразу присів біля столу Валерія Івановича.

Тому довелося в терміновому порядку закінчити розмову з відвідувачами. Не змінив стиль своєї роботи. Багато їздив по району, зустрічався з рядовими трудівниками, дізнавався від них про останні події, щоб потім закручувати гайки працівникам апарату та керівникам і спеціалістам господарств.

І зараз приймав ходоків з віддаленого села. І ось завадив гість з обкому. Нічого не зробиш. Треба приділити увагу.

З Клоковим і Биконовим Скотник підтримував постійний зв'язок, але зустрічалися вони досить рідко. Більше обмежувалися телефонними розмовами.

— Що новенького, Валера? — запитав Віктор Петрович, який своїми довгими руками і масивним тулубом надавив на стіл першого секретаря. Так що затріщали ніжки. Масивна щелепа гостя завмерла в очікуванні відповіді.

Валерій Іванович застиг у зручному кріслі. У свою чергу звернув на Биконова запитальний погляд темних очей. За час роботи на посаді першого секретаря райкому помітно здав. Позначалися нерви, фізичне навантаження. Робив все, щоб не поступатися Клокову, намагався все охопити, нічого не упустити, нікому не давав спокою.

— Нічого, — відповів. — Бої місцевого значення. Намагаюся не поступатися Клокову.

Биконов приїхав у знайомому секретарю сірому плащі, в новому костюмі і краватці. Одяг був в ідеальному стані. Випрасуваний, чистий. Незважаючи на бездоріжжя, йшли дощі, на чорних чоботях Биконова — жодної піщинки.

Вів себе не як представник обкому, а як кращий друг першого секретаря. Складалося враження, що йому до фені і райком, і посади, і те, що відбувається в районі. Якщо запитав про справи, то тільки тому, що так треба було.

У кабінеті лунали постійні дзвінки, Марія Кузьмівна тримала в облозі першого секретаря доповідями, що люди рвуться до нього на прийом.

— Сьогодні прийому не буде, — відповів Валерій Іванович. — У мене представник обкому партії.

У Биконова запитав, що робити далі.

— Давай пообідаємо. У ресторані або де-небудь на природі.

— Яка природа, — відповів перший секретар. — Дощі, сльота. Ні проїхати, ні пройти. Давай вже краще в ресторан.

— Тільки без свідків, — попередив Биконов. — Має бути серйозна розмова.

Валерій Іванович любив офіційні приводи, щоб пообідати в ресторані за рахунок ДНД. Повернувся в кріслі до телефонного апарату. Набрав заклад громадського харчування.