Ник Ремени - Святі і грішні

Жінка тримала його в їжакових рукавицях. Тільки один необережний рух міг викликати на його адресу масу скарг. Ганна Іванівна на все здатна.

— Стьопа, давай зробимо так: знайдеш собі іншу роботу в райцентрі. Якщо треба, — допоможу. Але зрозумій, не можна з таким характером працювати в райкомі. Треба думати, що і де говорити.

На цьому закінчилася їхня розмова.

Приблизно через тиждень після розмови з норовливим інструктором Клокова викликали до обкому партії. А через пару тижнів він отримав квартиру в обласному центрі.

Кілька місяців по тому перевели на роботу в обласний комітет партії Биконова.

Районну партійну організацію очолив колишній голова колгоспу «Ювілейний» Валерій Іванович Скотник. Підвищення по службі отримали кілька інших друзів Миколи Антоновича, а два його родичі очолили колгоспи.

Залишився на колишньому місці роботи Степан Іванович. Але становище його — невизначене. Кожен день відчував провину, але не знав у чому. Як той механізатор, якого виключили з партії. У сильного завжди безсилий винен. Сильні будуть завжди залишатися святими, а безсилі — грішниками.

Тарасов чекав, як будуть розвиватися події в країні. Може йому взагалі нічого не зроблять, навіть не звільнять. Адже те, що сталося з ним, це унікальний випадок навіть за останні роки. Вперше райком партії не міг нічого зробити з неугодним інструктором.

«Невже я здійснюю злочин тільки тому, що говорю, що думаю, — намагався визначитися в тому, що відбувається, Степан Іванович. — Чи треба мовчати, щоб злочинці і просто шизофреніки знущалися над багатомільйонним народом. Ні, не треба мовчати, щоб можновладці дали можливість простим людям спокійно займатися справами. Не посилали під кулі неугодних режиму, не забороняли висловлювати думку і слухати інших. Як і в усьому цивілізованому світі. Час ідолів минає, і, дай Бог, назавжди».

Як особисту перемогу сприйняв Степан Іванович призначення Клокова. Не він пішов, а перший секретар. І хоч на підвищення, все одно пішов. А він залишився. Він, рядовий інструктор. Який мав сміливість сказати правду, що твориться в країні та районі з антиалкогольною кампанією. Його не захотіли почути. Даремно. З цієї ідеї все одно нічого не вийде.

На першому тижні після затвердження Скотника першим секретарем Степан Іванович зайшов до його кабінету.

Запитав без натяків:

— Вважаєш, що тебе обґрунтовано призначили першим, що немає гіднішої кандидатури?

— Вважаю, що так. Не тебе ж призначати.

— Тебе призначили тому, що возив Клокова на курорти, ходив у нього в друзях.

— А ти вважаєш, що до першого секретаря можна заходити без виклику і навіть без стуку?

— Вгамуйсь, Валера! Знаю тебе як облупленого, і кажу те, що думаю.

— Геть звідси, клоун. Інакше, тебе викинуть, як собаку. Я тобі не Клоков, щоб вислуховувати нісенітницю.

Скотник відкрив двері кабінету і мало не виштовхав Степана Івановича.

Той знав його досить давно, не раз зустрічався за чаркою горілки. До знайомства з Клоковим — це був свій хлопець. Потім поведінка Валери стала змінюватися. Все рідше зустрічався з інструкторами і навіть із завідувачами відділів. Поводився зарозуміло, зухвало.

Він не розумів, що всі справи в райкомі, включаючи написання виступів секретарям, вирішують робочі конячки — інструктори. І, незважаючи на те, що у нього склалися чудові стосунки з Першим, апарат ставився до Валерія Івановича негативно. Це означало, що при першому ж проколі його не підтримає колектив.

Але, як і багато людей, які дорвалися до влади, Валерій Іванович вважав, що він в районі цар і Бог. Що скаже, те й буде. За базар, який вівся в суспільстві, ніхто не відповідає. Він ні до чого не зобов'язує. А влада повинна працювати. Як вона вирішить, так і буде.

«Скотник знає про мою бесіду з Клоковим, — думав інструктор. — І нехай. Хто він такий?! Що не відповідає своїй посаді зарозумілий вискочка. Отримав її за хабарі, знайомства. Якщо і при Горбачові в райкомі працюватимуть не фахівці і патріоти, а по знайомству, як і сотні років тому, значить, щастя нам не бачити».

Степан Іванович покинув кабінет нового першого в пригніченому стані. Не чекав від старого знайомого такого цинізму. Хоча розумів, що і сам не подарунок Спустився на перший поверх до своїх. Хлопці розповідали анекдоти, потім відразу переключилися на нього: як пройшла перша зустріч з Валерою.

— Традиційно, — відповів Степан Іванович. — Знову довелося виступати в ролі блазня. Але і це не допомогло. Вигнав з кабінету.