З містером Макондо було приємно працювати, і терапія йшла йому на користь. Результати були чудові. Ба більше — за кожний сеанс він платив готівкою. Наприкінці першого сеансу він простягнув Маршалові дві стодоларові банкноти і сказав: «Зазвичай я спрощую життя готівкою. До речі, хочу повідомити, що я не афішую свої доходи в США в податковій декларації і не вимагаю, аби мені компенсували витрати на медичне обслуговування за рахунок податків, які сплачую у Швейцарії». Сказавши це, він рушив до дверей.
Маршал знав, як має вчинити. Розпочинати процес психотерапії зі своєрідної змови, нечесної угоди, хай навіть такої поширеної, як приховання готівкових прибутків, було б великою помилкою. І хоча Маршал вирішив твердо стояти на своєму, він заговорив м’яким і спокійним голосом: Пітер Макондо був досить вразливим чоловіком з аурою невинного аристократизму.
— Містере Макондо, я хочу звернути вашу увагу на дві речі. По-перше, мушу сказати, що я завжди декларую свої прибутки. І це правильно. Тож наприкінці місяця я випишу вам чек. По-друге, ви забагато мені заплатили. Вартість мого сеансу — сто сімдесят п’ять доларів. Заждіть, я подивлюся, чи маю решту, — і він нахилився до шухляди столу.
Містер Макондо, який уже взявся за ручку дверей, обернувся і заперечно підняв одну руку вгору.
— Прошу вас, лікарю Стрейдере, у Цюриху один сеанс коштує двісті доларів. І, коли йдеться про кваліфікацію, тамтешні психотерапевти вам поступаються. І то дуже. Благаю, дозвольте мені оплачувати ваші послуги за таким самим тарифом. Тоді я не почуватимуся незручно й це позитивно вплине на нашу спільну роботу. Побачимося в четвер!
Коли пацієнт пішов, Маршал, який досі тримав руку в кишені, почувався неабияк спантеличено. Більшість пацієнтів вважали, що вартість його послуг надто висока, однак він ще ніколи не зустрічав того, хто казав би, що вона низька. «Ага, — подумав він, — це ж європеєць. До того ж тут не йдеться про наслідки тривалого перенесення, це просто короткий курс терапії».
Маршал не поважав короткотермінову терапію, мало того — ставився до неї з презирством. Сфокусована психотерапія, що послаблює прояви симптомів… модель «задоволений клієнт»… до дідька! Як і більшість психоаналітиків, Маршал вважав, що найважливішою є глибина змін. Глибина — це головне. Психоаналітики були одностайними: що глибшим є пошук проблем, то ефективнішою є психотерапія. «Заглиблюйтеся, — Маршалу здалося, що він чує голос Боба Маккалума, його супервізора, — пірнайте глибше, аби дістатися найдавніших закутків свідомості, примітивних відчуттів, архаїчних фантазій; повертайтеся до первісних шарів пам’яті — тоді, і тільки тоді ви зможете повністю викорінити невроз і ваше лікування буде ефективним».
Утім, глибока психотерапія зазнавала поразки: орди варварів, яких цікавили виключно власні прибутки, захопили увесь світ. Крокуючи з прапорами регульованого надання медичних послуг, батальйони «нетривалої терапії» вкрили всю землю і вже гепали у ворота інститутів психоаналізу, останніх озброєних анклавів мудрості, правди та здорового глузду психотерапії. Ворог був так близько, що Маршал міг чітко розгледіти безліч його облич: біологічний зворотний зв’язок і розслаблення м’язів для лікування тривожних розладів; імплозія або десенсибілізація проти фобій; медичні препарати для дистимії та обсесивно-компульсивних розладів; когнітивна групова терапія для тих, хто страждає від ожиріння; тренінги з розвитку впевненості для нерішучих; діафрагмальне дихання для пацієнтів із панічними атаками; тренінги з розвитку соціальних навичок для соціопатів; гіпнотичні сеанси для курців; і всі ці кляті групи на кшталт «12 кроків» для вирішення решти проблем!
Своїм нестримним наступом регульовані медичні послуги придушили опір медичних закладів у більшості міст країни. Психотерапевти, які працювали у завойованих ворогом штатах, звісно, якщо хотіли й надалі працювати за фахом, мусили стати на коліна перед загарбником, який сплачував їм частку зароблених грошей та велів проводити п’ять-шість сеансів, тоді як пацієнт міг потребувати п’ятдесят чи шістдесят.
Коли ж ці мізерні пайки було вичерпано, ситуація ставала абсурдною: психотерапевти мали просити своїх кураторів про додаткові сеанси, аби продовжити курс лікування. Звісно, такий запит треба було задокументувати, а це означало купу телефонних розмов та паперової роботи; психотерапевти були змушені брехати, перебільшуючи схильність пацієнта до самогубства, залежність від наркотиків чи схильність до агресії. Увагу тих, хто розробляв медичні плани, могли привернути тільки такі магічні фрази — і не тому, що адміністратори переймалися долею пацієнтів, а тому, що вони боялися можливих судових позовів.
Читать дальше