Ялом Ірвін - Брехуни на кушетці. Психотерапевтичні оповіді

— Ви говорите про психоаналітичне аґапе так, ніби хочете виправдати бартерні стосунки. Гадаю, ви жартуєте? — зауважив Гарві Ґрін, гладкий і самовдоволений психоаналітик, який ніколи не проминав нагоди озвучити свій уїдливий коментар. — А якби вашою пацієнткою була повія? Як би тоді втілювалися в життя умови бартерної угоди?

— Оригінальне й водночас продажне зауваження, Гарві, — відбив подачу Сет. — Утім, твоя продажність мене аж ніяк не дивує. Але я не очікував, що твоє запитання буде оригінальним і навіть свідчитиме про певну кмітливість. Утім, воно все одно недоречне. Я бачу, що в Інституті «Золоті ворота» оселилася софістика. — Сет обернувся до Маршала, а тоді знову кинув оком на Гарві. — А скажи-но, Гарві, зі скількома повіями ти стикався у своїй практиці? Чи будь-хто з вас, шановні присутні? — Темні очі Сета пильно дивилися на учасників зібрання. — Скільки повій, які зголосилися б на глибокий психоаналіз, продовжували б займатися своєю справою? Гарві, тобі вже час подорослішати! — вів далі Сет, і з усього було видно, що він отримує неабияке задоволення від цієї суперечки. — Твої слова є підтвердженням того, про що я писав у «International Journal»: ми, старожили психо­аналізу (чи як ви, євреї, це називаєте — alte cockers! ), маємо проходити регулярний підтримувальний курс психоаналізу… скажімо, раз на десять років. Насправді ми могли б слугувати «контрольними пацієнтами» для кандидатів, і це допомог­ло б запобігти закостенілості нашої організації, адже вона дуже цього потребує.

— До порядку! — вигукнув Велдон, стукнувши молоточком. — Повернімося до справи. Як ректор я наполягаю…

— Бартер! — не вгавав Сет, який обернувся спиною до кафедри і тепер звертався безпосередньо до присутніх. — Бартер! Оце злочин! Злочинця до страти! Молодий архітектор-анорексик із купою проблем, з яким я пропрацював три роки (нам майже вдалося кардинально змінити його характер) раптом втрачає роботу. Організацію, в якій він працював, поглинула інша компанія. На те, щоб стати фінансово незалежним, йому знадобився б рік або ж два. Але тоді він практично не мав жодного прибутку. То яким мав бути правильний крок психоаналітика? Відмовитися від нього? До­зволити йому залізти в борги на кілька тисяч доларів? Така альтернатива була неприйнятною для цього пацієнта. Тим часом, у зв’язку з причинами, що мають стосунок до мого здоров’я, я вирішив добудувати до свого будинку ще одне крило — там мали розташуватися кабінет і приймальня. Я шукав архітектора, а він — клієнта. Рішення було очевидним — на мій погляд, воно було правильним і етичним, і я не вважаю, що мушу виправдовуватися щодо нього перед цією чи будь-якою іншою аудиторією. Пацієнт розробив проект моєї прибудови. Проблему оплати було вирішено, а моя довіра позитивно вплинула на нього в психотерапевтичному сенсі. Я планую написати про цей випадок: проектування моєї домівки, батьківського лігва, перенесло його на найглибші рівні архаїчних спогадів та фантазій про батька. Традиційні методи не дозволяють досягти таких рівнів. Тож чи потрібен мені ваш дозвіл на креативний підхід до роботи? Чи він узагалі був мені колись потрібен?

Із цими словами Сет знову багатозначно обвів поглядом присутніх, затримавши його на кілька секунд на обличчі Маршала. Відповісти ж наважився тільки Джон Велдон:

— Межі! Межі! Сете, ти відкидаєш усі загальновизнані методики? Дозволяєш пацієнтові вивчати і проектувати твій будинок? Звісно, ти можеш називати це креативністю. Але хочу сказати (і, гадаю, що висловлю думку всіх присутніх) — це не психоаналіз .

— «Загальновизнані методики», «Не психоаналіз», — уїдливо передражнив його Сет, навмисно повторивши фрази монотонним писклявим голосом. — Так скиглять ті, кому бракує клепки. Гадаєш, методики писали ще на Мойсеєвих скрижалях? Їх створюють психоаналітики-фантазери: Ференці, Ренк, Рейх, Салліван, Сірлз. І Сет Панде, авжеж!

— Добровільне визнання свого статусу «фантазера», — втрутився Морріс Фендер, лисий чоловічок з опуклими очима й величезними окулярами, який радше скидався на гнома без шиї, — це збіса розумний інструмент, що допомагає приховати і виправдати численні гріхи. Сете, твоя поведінка викликає в мене глибоке занепокоєння. Вона погано впливає на добре ім’я психоаналізу в очах суспільства, і, чесно кажучи, я аж здригаюся від думки про те, що ти можеш бути наставником молодих спеціалістів. Пригадай свої праці, зокрема твердження в «London Literary Review».