Ялом Ірвін - Брехуни на кушетці. Психотерапевтичні оповіді

— Із Джастіном є певні ризики, до того ж через стільки років його спантеличить така різка зміна методики. Ідеалізація — явище незмінне. Крім того, такий підхід може спричинити зворотну реакцію; знаючи Джастіна, можу запевнити: якщо я буду з ним відвертим, він почне ще більше мене ідеалізувати.

— Ну то й що? Просто зверни на це його увагу.

— Тут ти маєш рацію, Поле. Правда ж полягає в тому, що це справжній ризик не для пацієнта, а для мене . Як я можу ходити до супервізора і водночас робити те, що він категорично заперечує? Безперечно, я не можу йому брехати. Уяви: платиш сто шістдесят доларів за годину і розводиш брехні.

— Може, це свідчить про твоє професійне зростання? Можливо, тобі вже час припинити ці зустрічі з Маршалом — цілком імовірно, що він із цим погодиться. Твоє навчання добігло кінця.

— Ха! Коли йдеться про психоаналіз, то я ще навіть не брався до нього! Мені треба пройти повний курс, і це триватиме чотири-п’ять років. Заняття, інтенсивна супервізія історій пацієнтів із моєї практики…

— Гаразд, тобі є чим займатися до кінця свого життя, — зауважив Пол. — Це modus operandi [14] Метод дії ( лат .). ортодоксів. Вони душать квітучий і небезпечний молодий розум гноєм своїх доктрин — це триває кілька років, поки не сформується насіння. А тоді, коли останній кульбабовий парашутик креативності зірветься й полетить за вітром, кандидат нарешті стане обраним, а вони увічнять своє «святе письмо» в його розумовій обмеженості. Будь-яка ініціатива з боку учня сприйматиметься як опір, чи не так?

— Щось таке. Звісно, Маршал не вважатиме мій експеримент імпульсивною витівкою чи «терапевтичною нестриманістю» — це його слова.

Пол жестом покликав до себе офіціанта й замовив еспресо.

— Історія знає чимало прикладів «самовикриття» психотерапевтів. Я саме почав читати нові клінічні щоденники Ференці — це просто зачаровує. З усіх прихильників Фройда тільки йому не забракло сміливості розробити більш ефективний підхід до лікування. Старигань Фройд надто переймався теорією, йому було важливо зберегти свій рух, а тому на результат він не зважав. Крім того, я гадаю, що Фройд був надто цинічним, переконаним у невідворотності людського відчаю. Він не вірив у реальність змін, що їх можна досягти за допомогою певного методу психологічного лікування. Отже, Фройд ставився до Ференці досить терпляче, любив його — настільки, наскільки взагалі міг когось любити. Він запрошував Ференці з собою на відпочинок, а під час спільних прогулянок вдавався до психоаналізу. Та щоразу, коли той заходив у своїх експериментах надто далеко, щоразу, коли його процедури могли зіпсувати репутацію психоаналізу, Фройд діяв жорстко — і то дуже. Якось він написав листа, в якому заявив, що Ференці перебуває в третьому пубертаті.

— Невже Ференці на це не заслуговував? Хіба він не спав зі своїми пацієнтками?

— Я не певен. Можливо, але, гадаю, він мав на меті те саме, що й ти: шукав спосіб гуманізувати психотерапію. Прочитай цю книжку. Знайдеш у ній дещо цікаве — він називає це «подвійним» або «обопільним» аналізом. Протягом однієї години Ференці аналізує пацієнта, а протягом наступної пацієнт аналізує його. Я дам тобі її почитати, щойно ти повернеш ті чотирнадцять книжок, які колись брав, і заплатиш штраф за те, що так довго тримав їх у себе.

— Дякую, Поле, в мене є ця книга. Лежить на тумбочці біля ліжка, чекаючи своєї черги. Але твоя пропозиція дати її мені… Вона мене розчулила, не кажучи вже про те, що я просто вражений!

Ернест і Пол уже двадцять років поспіль радили одне одному книги до прочитання — переважно романи й прикладну літературу. Пол полюбляв сучасну прозу, а особливо твори, які не були належно оцінені нью-йоркською елітою, тоді як Ернест завжди намагався здивувати його працями авторів, про яких давно забули: Джозефа Рота, Стефана Цвейґа чи Бруно Шульца. Про те, щоб обмінюватися книжками, ніколи не йшлося. Пол не любив ділитися навіть їжею, і це завжди засмучувало Ернеста, бо він полюбляв куштувати всі страви на столі. Стіни в будинку Пола були заставлені книжками, і він частенько їх перебирав, із задоволенням згадуючи моменти спілкування з кожним фоліантом. Утім, Ернест теж не любив давати комусь свої книжки. І навіть «книжки-одноденки» читав дуже уважно, з олівцем у руці, підкреслюючи уривки, що вразили його або змусили замислитися, — з тим, аби скористатися ними у власній творчості. Пол колекціонував цікаві поетичні слова та образи, а Ернест — ідеї.