Ялом Ірвін - Брехуни на кушетці. Психотерапевтичні оповіді

— А знаєте, що ще гидко? Думка про те, як психотерапевт використовує таку залежність, — мовила Гізер. — Для його банківського рахунку — це те, що треба. Хіба в нього є мотивація спонукати пацієнта до самостійних дій? Може, варто поглянути на ситуацію під кутом зловживання службовим становищем?

— Гізер, ти не слухаєш. Я ж кажу: для цієї індустрії п’ять років — це норма. Деякі дослідження взагалі свідчать на користь восьми-дев’яти років психотерапії з візитами чотири чи п’ять разів на тиждень. Ти коли-небудь намагалася змусити когось із цих хлопців свідчити проти свого колеги? Марна праця.

— Знаєте, — втрутилася Норма, — скидається на те, що ми на правильному шляху. Вона підняла з підлоги другу ляльку, всадовила її поряд із першою на камінній поличці та обвила їх шматком мотузки. — Вони ж сіамські близнюки. Якщо доберемося до одного, то й до іншого теж. Завдамо шкоди терапевту — завдамо шкоди Джастіну.

— Не зовсім так, — мовила Керол. Її довга шия вже повністю вивільнилася зі светра, а голос був сталевим і нетерплячим. — Якщо ми просто завдамо шкоди Лешу, це ні до чого не призведе, а навпаки — може їх зблизити. Ні, треба націлитися на їхні стосунки: якщо я зруйную їх , то доберуся й до Джастіна.

— А ти коли-небудь зустрічалася з Лешем? — запитала Гізер.

— Ні. Джастін кілька разів пропонував мені прийти на їхні сеанси, але я й чути не хотіла про мозкоправів. Та якось, приблизно рік тому, цікавість перемогла і я пішла на одну з його лекцій. Зарозумілий незграба! Пригадую, як мені хотілося підкласти бомбу під його кушетку або зацідити кулаком простісінько в його святенницьку мармизу! Це зрівняло б деякі рахунки — і старі, і нові.

Поки Гізер та Норма міркували над тим, як приперти до стіни Джастінового мозкоправа, Керол заклякла на місці. Вона дивилася на вогонь і думала про Ернеста Леша, а на її щоках танцювали відблиски евкаліптових вуглин. А тоді її осяяло. У свідомості неначе розчахнулися двері — і на волю випурхнула ідея, геніальна ідея. Тепер Керол знала напевне, як має вчинити! Вона підвелася, взяла з полички ляльок і жбурнула їх у вогонь. Тонка мотузочка, яка їх з’єднувала, спалахнула, а тоді перетворилася на тонесеньку, ледь помітну ниточку, яка розсипалася на попіл. Із ляльок повалив дим, вони почорніли й спалахнули вогнем. Керол перемішала вуглини, а тоді оголосила:

— Дякую, друзі. Тепер я знаю, що робити. Побачимо, як житиме Джастін, коли його терапевт втратить роботу. Наше засідання добігло кінця, леді.

Норма та Гізер навіть не поворухнулися.

— Повірте, іноді краще не знати подробиць, — мовила Керол, опускаючи камінний екран. — Коли не знаєш, то й брехати на суді не доведеться.

Ернест увійшов до книжкової крамниці «Printers Inc.» у Пало-­Альто, кинувши оком на плакат, що висів на дверях:

Лікар ЕРНЕСТ ЛЕШ

Асоційований професор психіатрії , Каліфорнійський університет, Сан-Франциско,

презентує свою нову книгу:

«ВТРАТА: ФАКТИ, ФАНТАЗІЇ, ФІКЦІЇ»

Захід відбудеться 19 лютого з 20:00 до 21:00 та супроводжуватиметься автограф-сесією

Ернест поглянув на перелік спікерів, які виступали минулого тижня. Дивовижно! Він потрапив у гарну компанію: Еліс Волкер, Емі Тен, Джеймс Гіллман, Девід Лодж. Девід Лодж — з Англії? Як їм вдалося його запопасти?

Зайшовши до крамниці, Ернест міркував: чи знають відвідувачі, які тиняються приміщенням, що саме він виступатиме тут увечері? Він познайомився із Сьюзен, власницею крамниці, і пристав на її пропозицію випити кави в тутешньому кафе. Ідучи до читального залу, Ернест сканував поглядом назви книжок, шукаючи серед них улюблених авторів — у більшості таких крамниць спікерам пропонували обрати будь-яку книгу на знак подяки за виступ. Ага, новинка від Пола Остера!

За кілька хвилин його книжкова меланхолія розвіялася. Книжки були всюди, вони нахабно намагалися привернути до себе увагу на спеціальних виставкових столах, безсоромно демонстрували свої переливчасті зелені й пурпурові обкладинки, лежали купами на підлозі, терпляче очікуючи, коли їх поставлять на полиці, з грюкотом падали на підлогу зі столів. Біля віддаленої стіни височіли цілі пагорби книжок, що похмуро очікували на повернення до своїх творців. Обіч них стояли запечатані коробки з яскравими новими томиками, які нетерпляче чекали свого зіркового часу.

Його серце стиснув щем, коли він побачив своє дитя. Які шанси воно мало в цьому океані книжок, які можливості приготували для цієї маленької душі, що відчайдушно борсалася серед хвиль?