Ялом Ірвін - Брехуни на кушетці. Психотерапевтичні оповіді

Почувши це, один із гравців, високий чорношкірий чоловік у сірому костюмі «Borsalino» та годинником «Rolex» на зап’ястку, який саме рахував свої фішки, зауважив:

— Хлопче, чому б тобі не поміняти фішки на готівку й не піти додому… трохи поспати… бо ж… чувак, який ставить на флеш із сімкою… гм… тобі ще тренуватися й тренуватися.

Через надмірну увагу з боку гравців Маршал миттю почервонів, однак дилер спокійно зауважив:

— Не дозволяй їм збити себе з пантелику, Маршале. Я відчуваю, що в тебе все вийде, і то дуже скоро. А як допет­раєш, що й до чого, то всім покажеш, де раки зимують!

Маршал зрозумів, що гарний дилер був своєрідним груповим психологом — він завжди міг заспокоїти чи підтримати, адже спокійна атмосфера за гральним столом означала більші чайові.

Відтак Маршал почав грати стриманіше, щоразу скидаючи свої карти. Кілька гравців доброзичливо пробуркотіли, що він надто стриманий, однак Шеллі та дилер стали на захист Маршала й попросили поставитися до нього з розумінням, адже він ще не опанував гру. За півгодини Маршалові трапилися два тузи, а флоп складався з туза й пари двійок, тож йому вдалося зібрати фул-хаус із трьома тузами. Ставок було небагато, але Маршал виграв двісті п’ятдесят доларів. Решту часу він, мов той яструб, спостерігав за Шеллі, подеколи занотовуючи щось у маленький блокнотик. Скидалося на те, що всім було байдуже, що він записує, окрім хіба що тендітної азійки, яку майже не було видно за стосами виграних фішок. Вона підвелася, перехилилася через купу чорно-білих фішок по двадцять доларів і, кивнувши на його блокнот, зауважила:

— І не забудь записати, що великий стрит б’є крихітний повний флешик, хі-хі-хі!

Поза сумнівом, найбільш активним гравцем, який робив ставки, за цим столом був Шеллі. Скидалося на те, що він знає, що робить. Утім, коли він мав гарні карти, у грі залишалося замало гравців. Коли ж блефував, а на столі лежали непогані карти, один або двоє гравців із поганенькими картами відповідали на його ставки і зрештою вигравали. Коли ж хтось робив ставку на закриту руку, Шеллі чомусь залишався у грі. Попри те, що він мав непогані карти, стосик його фішок поступово танув і за півтори години він програв п’ять сотень. Маршалові не знадобилося багато часу, аби зрозуміти, чому так сталося.

Шеллі підвівся, кинув дилерові кілька фішок (то були чайові) і рушив до ресторану. Маршал поміняв фішки на готівку й пішов за Шеллі, не залишивши жодних чайових.

— Щось помітили, доку? Були якісь «знаки»?

— Гм, Шеллі, я, звісно, ще тільки вчуся… Але скидається на те, що ви могли б краще виказати свої карти, якби взялися ними семафорити.

— Га? Це як?

— Є така система знаків із прапорцями, за допомогою якої один корабель подає сигнали іншим.

— Ага, є таке. То що, все настільки погано?

Маршал кивнув.

— А як щодо конкретних прикладів? Мені потрібні деталі.

— Гм, для початку пригадайте роздачі, які дозволили вам зібрати високі карти. Як на мене, їх було шість: чотири фул-­хауси, великий стрит і великий флеш.

Шеллі замріяно всміхнувся, немовби перед його очима зринули давні коханки.

— Авжеж, я пам’ятаю кожну комбінацію. Вони були прекрасні, чи не так?

— Е-ем… — вів далі Маршал. — Я помітив, що інші гравці, які мали подібні карти, вигравали більше грошей, аніж ви, і значно більше — удвічі чи навіть утричі. Насправді я не сказав би, що вам вдавалося впіймати «велику рибу», швидше то були просто непогані карти, бо ж ви жодного разу не виграли великі гроші.

— Тобто?

— Тобто, коли ви мали «високі» карти, ця новина поширювалася, мов лісова пожежа.

— І якими були мої «прапорці»?

— Дозвольте мені озвучити свої спостереження. Я помітив: коли вам трапляються гарні карти, ви надто сильно їх стискаєте.

— Стискаю?

— Авжеж, охороняєте їх, наче то ваш власний Форт-Нокс. З такою силою можна й велосипедне колесо зігнути. І ще одне: маючи на руках флеш, перш ніж зробити ставку, ви завжди кидаєте оком на свої фішки. Стривайте, було ще дещо… — Маршал уважно вивчав свої нотатки. — Ага, ось воно. Маючи на руках гарні карти, ви щоразу відвертали очі від столу й дивилися кудись убік, неначе хотіли переглянути баскетбольний матч на одному з екранів. Гадаю, ви намагалися змусити інших гравців думати, що ця рука вас аж ніяк не цікавить. А от коли ви блефуєте, то дивитеся у вічі гравцям, немовби хочете змусити їх опустити очі, хочете їх принизити й відмовити від ставок.

— Доку, ви жартуєте? Я справді це роблю? Аж не віриться. Я знаю про всі ці штуки — читав у книжці «Знаки» Майка Каро. Але й гадки не мав, що й сам це все роблю.