Ялом Ірвін - Брехуни на кушетці. Психотерапевтичні оповіді

— Це часом не їй наснився сон про батька, який сказав: «Не сиди вдома з тарілкою курячого супу, як я, а мандруй до Африки»?

— Атож. Я вже й забув про це. Так, то була Єва. Я сумуватиму за нею. Смерть завдає болю.

— Навіть не уявляю, як ти працюєш із пацієнтами, хворими на рак. Ернесте, як ти це витримуєш? Ти підеш на похорон?

— Ні. Це межа, яку я не хочу перетинати. Маю себе захистити, створити своєрідну буферну зону. Зараз я обмежую кількість таких пацієнтів. У мене лікується одна пацієнтка — психіатр, соціальний працівник в онкологічній клініці. Їй доводиться цілісінькими днями працювати виключно з хворими на рак — мушу сказати, це дуже важко.

— Ернесте, це дуже небезпечна професія. Ти бачив статистику самогубств серед онкологів? Показники високі, як і серед психіатрів. Треба бути мазохістом, аби продовжувати цим займатися.

— Не все так погано, — мовив Ернест. — У певному сенсі це навіть може бути корисним. Працюючи з пацієнтами, які помирають, і відвідуючи психотерапевта, людина може віднайти зв’язок із різними аспектами власного «я», переглянути пріоритети, не перейматися дрібницями. Знаєш, після сеансів я завжди почуваюся значно краще й ціную життя. Ця жінка, соціальний працівник, успішно пройшла п’ятирічний курс психотерапії, але коли вона почала працювати зі смертельно хворими, зринуло чимало нових проблем. Скажімо, її сни сповнилися страху перед смертю. Минулого тижня помер один із її улюблених пацієнтів, і потому їй на­снився сон. Уві сні ця жінка мала відвідати збори комітету, головою яких був я. Вона мала принести мені якісь теки, а для цього їй треба було пройти повз велике прочинене вік­но, що займало всю стіну до самої підлоги. Жінка сердилася, бо я, здавалося, не зважав на цей ризик. А тоді здійнялася буря, і я, прагнучи захистити всю групу, повів їх нагору металевими сходами на кшталт пожежної драбини. Піднявшись, усі побачили, що сходи закінчуються, впираючись у стелю. Виходу не було, тож ми мали повернутися назад.

— Інакше кажучи, — мовив Пол, — ти і тільки ти зможеш або захистити її, або ж передати її з рук хвороби до рук смерті.

— Точно. Але я хотів сказати ось про що: протягом п’яти років психотерапевтичних сеансів тема її смерті не зринала жодного разу.

— Те саме можу сказати і я про своїх пацієнтів.

— Раджу звернути на це увагу. Така проблема завжди криється під зовнішньою оболонкою.

— А як щодо тебе, Ернесте? Як ти ставишся до всіх цих онтологічних проблем? З’являється новий матеріал, тож чи не означає це, що й психотерапії має бути більше?

— Ось чому я й пишу книгу про страх перед смертю. Пригадуєш, як Гемінґвей казав, що його психотерапевт — то «Corona»?

— Сигара?

— Та ні, друкарська машинка. Та модель була популярна ще до твого народження. Окрім письменницької діяльності, я отримую психотерапевтичну допомогу і від тебе .

— Авжеж, і ось мій рахунок за сьогоднішній вечір. — Пол кивнув офіціантові, аби той приніс чек, і жестом показав на Ернеста, який мав його сплатити. Відтак кинув оком на свій годинник: — За двадцять хвилин тобі треба бути в книжковій крамниці. Розкажи-но мені кількома словами про той експеримент із «самовикриття» з новою пацієнткою. Яка вона?

— Дивна жінка. Дуже розумна, справжній професіонал, але водночас на диво наївна. Нещасливий шлюб. Я хотів би, щоб ми разом дійшли до того моменту, коли вона наважиться з цим покінчити. Кілька років тому ця пацієнтка хотіла розлучитися, але в чоловіка діагностували рак простати, і тепер вона відчуває, що прив’язана до нього до кінця його життя. Успішно лікувалася тільки в одного психотерапевта зі Східного узбережжя. І — слухай уважно, Поле — мала з ним тривалі сексуальні стосунки! Кілька років тому він помер. А найогидніше те, що вона переконана, що ті стосунки були цілющими, і просто-таки молиться на того чоловіка. Уперше таке бачу. Я ще ніколи не зустрічав пацієнтів, які гадали б, що їм допоміг секс із психотерапевтом, а ти?

— Допоміг? Хіба що психотерапевтові, який у такий спосіб зняв напруження. Але для пацієнта це завжди погано… дуже зле!

— Чому ти кажеш «завжди»? Хвилину тому я розповів тобі про ситуацію, коли це реально допомогло. Не дозволяймо фактам ставати на заваді науковій істині!

— Гаразд, Ернесте. Беру це до уваги та спробую бути об’єктивним. Отже… треба поміркувати. На думку спадає одна справа — пригадуєш, кілька років тому ти був експертним свідком… ішлося про Сеймура Троттера, чи не так? Він стверджував, що допоміг пацієнтці в такий спосіб і тільки за подібних умов лікування могло бути ефективним. Але той чоловік був справжнім нарцисом, він уособлював зло, тож хто міг йому повірити? Колись я працював із пацієнткою, яка кілька разів переспала зі своїм підстаркуватим психотерапевтом — після того, як померла його дружина. «Благодійний трах» — ось як вона це називала. Ця жінка зізнавалася, що секс ані допоміг, ані зашкодив, але загалом досвід був радше позитивний, аніж негативний. Звісно, — вів далі Пол, — траплялося й чимало психотерапевтів, які закохувалися в пацієнток, а потім із ними одружувалися. На них теж варто зважати. Щоправда, подібна статистика мені ще не траплялася. Доля цих шлюбів нікому не відома — можливо, вони значно міцніші, аніж ми припускаємо! Насправді нам завжди бракує статистики, а от про катастрофи ми знаємо все! Інакше кажучи, нам відомий чисельник, а от знаменник — ні.