Аґата Тушинська - Наречена Шульца

Для філософських розмов та читання нових текстів Шульц зустрічався також з учителем фізики Кущаком. Тим, що був таким сміливим посередником у нашому знайомстві. Бруно давав йому попільничку — сам не курив, і вони дискутували про Бога, про Ісуса та про нескінченність. Обидвоє скептичні, обидвоє задерикуваті. Я не брала участі, не хотіла брати участі в цих диспутах. Бруно відкривав мені своє захоплення постаттю Христа, але я ніколи не була впевнена, чи це серйозно.

Мене — „панну з добропорядного дому” — трохи шокувала їхня оригінальність. Але передусім огортала ніжність до Бруно. Я знала, що йому потрібні друзі. Для нього, такого беззахисного, як скрипка без футляра, постійно виснаженого родинними, професійними й творчими проблемами, необхідна була прихильність і приязнь надійних людей. Бруно і Кущак зналися ще зі школи, розумілися без слів, але й словами постійно намагалися здивувати один одного. Ці знайомі давали йому якусь інтелектуальну поживу — це зрозуміло. Але найперше — тепло і те, чого він потребував найбільше, — почуття безпеки. І належності. Бо він уже знав, що самотність приносить йому лише тугу.

Здається, я не пасувала до його кола. При мені, напевне, й вони поводилися більш стримано. Але я ще не диктувала умов. Ще була „чемною”.

Хоч ми були пов’язані вже не тільки духовно.

Наш дім у Янові [29] Янів — місцевість за 22 км на захід від Львова у Яворівському районі, до 1946 року мала назву Янів, тепер Івано-Франкове. Родинна місцевість Юзефіни Шелінської. був водночас звичайний і незвичайний. Скромний, але прекрасний. І стояв у чудовому місці. За садом — велике сіре озеро. Аж до горизонту. Досить було вийти через хвіртку, щоб зануритись у воду.

Той краєвид сформував мене на все життя. Вапнякові пагорби, яри, буйні ліси. А не вулички і мури Дрогобича. Я любила простір, село, літо. Бальзам повітря цих околиць. Чайки і миті раптового вітру, який відслоняв небо. Студив, але й звільняв від турбот. Я посилала вгору за тим вітром маленькі картки з побажаннями, на які ніколи не діставала відповіді. Тоді я ще не знала єврейських джерел цього звичаю. Батько волів, щоби й не дізналась. Він відчував себе вже суто поляком. Польським патріотом. Католиком.

У Янові, де пройшло її дитинство, була одна центральна вулиця. Жевріла курявою й світлом. Люди розмовляли різними мовами, коти грілися на верандах, коні покірно тягли вантажі. На прогулянках з батьком усі з ними віталися. Польською, єврейською, українською… Часом уже наближався відпустовий празник. Вона довго не розуміла, що це за нагода для святкування. Головне, що продавали ласощі. І грав оркестр. Або баранячий ріг на єврейський Новий рік. Це не було її свято. Тоді вона в недільній сукні ходила до костелу. Висока ввічлива панночка. Співвідповідальна за причастя та приношення дарів.

В юності на канікулах я завжди плавала, веслувала й лазила з братами по деревах. Вечорами безугавно читала. З матір’ю розмовляла французькою й німецькою. Шукала свій втрачений час і блукала по зачарованій горі. Свята ми проводили, як і всі католицькі сусіди. На Великдень я прикрашала писанки цитатами з польської поезії. З великих поетів, але й з Ленартовича і Стаффа. А на Різдво ми прикрашали ялинку шишками з позліткою і колядували. Ми були польськими патріотами. Носили те більш гідне прізвище на „ський”. Ше-лін-ський! Ше-лін-ська! Я дуже любила його вимовляти.

Так хотів батько. А я ще більше. Я не з них. Не з євреїв — тих молитовних, галасливих халатярів з брудних вуличок. Я боялася їх у дитинстві. Просто боялася. Довго не знала, що ми також євреї. Молилася, аби не належати до них, до того племені, знаки якого знаходила і в собі. Ніби передчувала, що нас усіх чекає…

Я не знала батька Бруно, але не думаю, що ми б сподобалися одне одному. Для сина він був магом, „пишним павичем, гурманом краси світу, ласуном барв і матерії”. Бруно чудово писав про нього, часто малював його. Той ліктьовий купець [30] Ліктьовий купець — єврейський торговець, який продавав товари, що відмірювалися ліктями, наприклад, тканини чи стрічки. зі скуйовдженою бородою і пейсами, що висів десь під стелею їхніх спільних істин, не був тим, з ким я б хотіла поговорити про життя. Я звинувачувала його за навіженства уяви сина, за його візії та безпорадність перед реальністю. Я порівнювала його із батьком Кафки — болісною тінню, може, навіть прокляттям Франца. Ця моя неприязнь переносилася й на батькову віру, хоч знаю, що дуже ризикувала.