Алекс Грей (Нижегородов) - Одержимість

Аня з неприхованою цікавістю дивилася на Алекса, поки він розмовляв по телефону. Вона чекала, що він сам їй усе розповість, і тому не ставила ніяких запитань. Але Алекс, щось наполегливо шукав у своєму телефоні, ніби, зовсім забув про те, що він сидить в цьому кафе не один. Якийсь час Анна чекала, спостерігала за ним, але він не звертав на неї уваги.

— Гей, хлопче! Альо! Я тобі не заважаю? — не витримавши, перервала тишу вона. — Це нічого, що я тут поруч з тобою сиджу за одним столом, а ти на мене взагалі не реагуєш, ніби мене немає. І взагалі, у мене сьогодні День народження, тож разважай мене.

— Ань, пробач, секундочку. — сказав Алекс, не відриваючись від телефону. — Зараз допишу, треба терміново одну СМСку відправити, просто я якось забув. — потім він відклав телефон на стіл і подивився на неї. — Все, пробач. Так, на рахунок дня народження. Це, я вважаю не зовсім «комільфо» святкувати твій День народження в придорожньому кафе і жерти, як ти любиш висловлюватися бурітос. Добре би просто бурітос. Але без шампанського — це зовсім не правильно. Тому… — Алекс зробив багатозначну паузу і якось хитро глянув на Аню, та ж з неприхованою цікавістю дивилася на Алекса в очікуванні якогось цікавого повідомлення. — Так ось, це був мій друг, як я вже висловився, глобально офранцузившийся до такої міри, що хоче, щоб з ним розмовляли лише французькою мовою. Він вже багато років, як злиняв з нашої країни, так як його внутрішній голос підказував, що в його генах, як він стверджував, є досить велика частка французьких генів. Звідки вони у нього, я поняття не маю, бо знаю всю його рідню в декількох поколіннях. Але він стверджує, що його рід починається саме після війни 1812 року, коли французів в Росії було більше, ніж самих росіян. Тому, поки ти не скажеш йому хоч декілька фраз французькою, він вперто буде з тобою говорити цією «жаб’ячою» мовою. Так от, цей Макс зараз живе в Раматюель, тобі нічого не говорить ця назва? — Аня, немов двієчниця, яка не підготувала домашні завдання з географії, негативно похитала головою. — Так ось. Це маленьке містечко на узбережжі Лігурійського моря, недалеко від Сен-Тропе. Не знаєш, бачу, не знаєш, де це. Коротше, це Прованс. І я тебе запрошую до нього в гості, як би смішно це не звучало. У нього свій невеликий будиночок на березі моря, свої виноградники, а ще він сам робить дивовижний шмурдяк, як вважаю я, який він з впевненістю і гордістю називає вином. Ось тобі, до речі, і відповідь на питання, де ми будемо ночувати. Єдине, що я тобі обіцяв Лазурний берег, але це буде вже завтра. Ти не проти? Там і досвяткуємо твій День народження з шампанським, вином і шашликами. До речі, шампанського треба з собою привезти, а то в нього ніколи немає, він не визнає покупних вин, вважає це особистою образою, але тебе він пробачить.

Аня слухала з цікавістю. Вона вже уявляла собі цей маленький романтичний будиночок на березі моря і виноградники, що спускаються до самої води. Ще вона уявила собі винний льох з бочками і запиленими пляшками на полицях, горлечка яких були замазані глиною або сургучем, як в старих французький фільмах. І їй чомусь дуже захотілося потрапити туди якомога швидше. Швидко розплатившись, вони вийшли з кафе і попрямували до машини. Тінь від пальми, природно відйішла і кузов машини нагрівся так, що до нього неможливо було доторкнутися.

— Сідай праворуч, я сам поїду. — сказав Алекс, підходячи до машини.

— Не довіряєш? — Аня посміхнулася але простягнула йому ключі, тримаючи за брелок з левом «Пежо».

— Довіряю, просто хочу, щоб ти відпочивала, особливо у свій День народження. Тим паче, що, знаючи Макса, вечір і ніч будуть веселими, можеш мені повірити. І вони знову повернулися на трасу. Знову їм на зустріч мчали автобуси, тири, різні автомобілі та мотоцикли, повз пролітали і пропливали все більш мальовничі населені пункти. У салоні все так само грала спокійна французька музика. Якийсь час вони їхали мовчки, розглядаючи навколишні ландшафти, читали вивіски та рекламні щити. Так вони проїхали Барселону, Герону і в'їхали у Францію. Крім величезної кількості турнікетів за оплату доріг, додалися ще гори. Вони ставали все крутішими і все щільнішими, тунелі змінювали один за іншим, а вони мчали по естакаді на висоті кілометра над рівнем моря. Тепер міста залишалися під ними, і вони могли спостерігати за населеними пунктами, лише споглядаючи дахи будинків. З висоти, та ще і в сонячний день, узбережжя Франції здавалося воістину казковим. Все більше дорогих яхт стояло біля причалів, все більше теплоходів було видно на рейді. Перпіньян, Безьє, Монпельє, Маріньян, Марсель, весь французький колорит відкривався їхнім очам. Одні впевнені, що Франція — це лише Єлисейські поля, Ейфелева вежа, інші ж вважають, що справжня Франція — це саме Прованс, Бургундія, Ліон або Лазурний берег. Саме до другої категорії і відносився Алекс. Він вважав неправильним і безглуздим вислів «побачити Париж і померти», так як тоді людина ніколи не побачить всієї краси тієї, іншої Франції. Не побачить яскравих вогнів Ніцци, головної набережної Канн, білосніжного піску Сен-Тропе або просто чарівних виноградників Провансу. Ці старі маленькі містечка Провансу зберігали в собі весь колорит Франції минулих століть, з її вимощеними камінням мостовими, з кафешками в стилі дев'ятнадцятого століття, з вином, що розливається прямо з бочок, з святами врожаю винограду — усе це не могло не приваблювати, як притягують до себе казкові і чарівні місця.