Алекс Грей (Нижегородов) - Політ завдовжки в життя

Вона включила в розетку самовар, такий великий, блискучий, електричний. Тоді це було дивиною. Але поряд зі старовинним роялем чай хотілося пити саме з самовара, а не просто з чайника. Поки самовар шипів і свистів, вона кудись збігала і повернулася з підносом, на якому лежали сушки, бублики і печиво. Потім вона заварила чай і розлила його по чашках.

— Слухай, я ось, начебто педагог, але якось так недобре сталось. — вона зам'ялася, як маленька дівчинка. — Просто ми навіть не познайомилися. Тебе як звуть? Ми ж пів дня провели в одній машині, ти мене не вбив і не пограбував, а імені я твого так і не знаю.

— Я Антон. — відповів я, гріючи руки об гарячу чашку.

— Ну, а я Марина Вікторівна. Можна, просто Марина, я ж не настільки стара, як ти вважаєш?

— Ви знаєте, напевно, все-таки краще буде Марина Вікторівна, а то якось неправильно виходить, та й мені так простіше і комфортніше. — вимовив я, трохи збентежено.

— Ну, Вікторівна, так Вікторівна. Так, ти в якій школі вчишся? У Десятій? А, ну так, ти ж казав. А у мене там купа друзів і знайомих працює. Та й не тільки друзів. Хто у тебе класний керівник?

— Марія Петрівна. — відповів я.

— Марія… Петрівна? Машка? — вона якось раптово змінилася в обличчі і поставила чашку з чаєм на стіл. — Блін… Це треба ж.

— А що не так? — запитав я її.

— Та все так. Машка, ну в сенсі, Марія Петрівна — це моя однокласниця і в школі ми були кращими подругами. Потім вона поступила до педуніверситету, а я в «консу».

— А зараз, що? Ви не подруги?

— Знаєш, я не хочу зараз про це говорити, життя складна штука, десь щось хтось зробив не так або зробив все так, а хтось цього не зрозумів. Коротше, зараз ми не спілкуємося, та ми вже купу років не спілкуємося, хоча живемо в одному районі. Але воно тобі і не треба. Це наші бабські історії і заморочки. Ти ж все таки хотів про музику поговорити, ану признавайся.

Вона мене так заінтригувала історією про Мері, що ні про що інше я вже думати не міг. Але втрачати такий шанс спробувати себе в музиці мені теж не хотілося. І я сказав:

— Марино Вікторівно, а от скажіть, в моєму віці ще не пізно починати займатися?

— Ну, дивлячись для чого. Брехати не буду. Щоб стати великим, окрім таланту, ще потрібно дуже багато працювати, а для цього потрібно дуже багато часу. Окрім цього, треба очистити свій мозок від непотрібних думок, тому що музика повинна заповнювати тебе повністю. Але для того, щоб просто навчитися грати, грати непогано або навіть дуже добре, то вік ролі не грає. Тут вже все залежить від тебе. Ось ти для чого хочеш грати? Хочеш стати великим музикантом? Чи хочеш грати по весіллях і кабаках і заробляти гроші? Тут багато що залежить ще від мети.

— Вам чесно сказати? — я задумався, чи варто їй говорити зараз правду. Але вона настільки вселяла довіру, що я вирішив з нею поділитися своїми думками і переживаннями. — Розумієте… Є одна дівчина…

— Як же я відразу не здогадалася! «Шерше ля фам!» — вигукнула вона і заплескала в долоні, як маленька дівчинка від радості.

— Все, не буду Вам нічого розповідати. — у цей момент мені стало так прикро, що я вже почав шкодувати про ті миті відвертості. Я тоді подумав, що дивно, адже я ніколи ні з ким ні про що не говорив відверто. А тут мені хотілося говорити з абсолютно незнайомою мені людиною. Вона була якась не така, як всі інші люди її віку. Ось, взяти, наприклад, нашу Мері Попінс. Ми з нею і в походи разом ходили, і на уроках вона нам дозволяла більше, ніж було дозволено, і, навіть, пили разом шампанське, навіть «в правду» грали. Але, навіть тоді, на дачі, я не був з нею відвертим. Мені не хотілося їй розповідати нічого, що було пов'язано з Інгою. А тут, зараз я відчував якусь ауру правди. Тому я все-таки вирішив розповісти. — Ну гаразд, я Вам розповім, хочете, смійтеся, а хочете, ні, мені все одно.

— Та не буду я сміятися, чесно. Просто я відразу здогадалася, що справа тут в жінці, та й нічого дивного в цьому немає. Ти в свої п'ятнадцять або чотирнадцять років ще майже нічого не знаєш про життя. Але дуже скоро тобі багато що стане зрозумілим, а багато з того, про що ти дізнаєшся згодом, тебе просто шокує. Але це буде пізніше, коли ти почнеш дорослішати по-справжньому. Гаразд, все, не буду тебе перебивати. Давай розповідай. Отже, ти сказав, що є одна дівчина.

— Так, точніше, ні, не так. Є багато дівчат, які мені симпатичні, які, навіть швидше за все, мені подобаються. Та, і до мене багато хто з них має симпатію і певні почуття. Я не хочу говорити про щось велике і світле, бо ніколи не відчував таких почуттів. Великих, світлих і глибоких. Ми просто дружили, разом відпочивали, ходили на вечірки і тусовки. І, коли мої друзі вже по-справжньому зустрічалися хто з ким, то я не розумів цього, мене не тягнуло до дівчат, я завжди вважав, що жінки — це трата енергії, часу і сил. А одного разу я якось увімкнув телевізор і випадково потрапив на одну передачу, де показували десантника, який служив в Афганістані, весь такий в формі, в тільняшці, в береті. Величезні м’язи, погляд такий справжній, чоловічий. Ну, просто, мрія кожного, щоб стати таким самим, як він. І коли його запитали, чи є у нього дівчина, то він відповів, що вона йому не потрібна, він ніколи не збирається одружуватися, і ніколи не буде витрачати свій час на дітей. І в той момент він став для мене кумиром. Всі його слова і фрази я запам'ятав, і вони застрягли у мене в свідомості і підсвідомості. Потім була передача про його життя в армії, потім, про те, як він був поранений і його друзі виносили на руках з ущелини, про те, як він опинився в госпіталі. Я не дуже дивився ту передачу, навіть збирався перемкнути телевізор, як раптом ведуча з такою загадковою дитячою посмішкою говорить: «Ну ось, минуло три роки після тих подій і ми знову в гостях у нашого героя». У мене був шок. Я не міг повірити в таке. Я думав, що це все режисер придумав або взагалі, це якась помилка. Але перед камерою стояв той самий солдат, тільки в спортивному костюмі. Все такий самий накачаний, з вусами. Ну, зовсім не змінився, тільки без форми і без берета. Поруч з ним стояла його дружина, а на руках він тримав немовля. І він так посміхався, він був таким щасливим, що я зненавидів його. Ось як, скажіть, він міг так обдурити не тільки мене, а сотні, а може, й тисячі інших?