Алекс Грей (Нижегородов) - Політ завдовжки в життя

— Та ні, не помиляєтеся. Ну, добре я, а якби реально злодій би був. Він, може бути, і не продав би її, але клопоту вам би наробив би. — не вгамовувався я.

— Знаєш, так само можна думати і про те, що в будь-який момент можуть викрасти мою машину або пограбувати квартиру. Але я не хочу про це думати. Якщо постійно думати про погане, то воно і станеться. Думки, вони ж матеріальні, ти так не вважаєш?

— Ніколи не думав про це. — збрехав я, бо мені самому постійно приходили до голови такі думки. Але зараз усі мої думки були зайняті зовсім іншим. — А Ви граєте? Це ваша скрипка? — запитав я її.

— Ну так, моя, вона дісталася мені у спадок від батька, а йому від його діда, кажуть, що і дід отримав її у спадок від свого діда. Так що це наша сімейна реліквія. А ти чого цікавишся, ти ж спортом займаєшся, а музика тобі, начебто не цікава. Чи я знову помиляюся?

Я лише повів плечима, бо не знав, що відповісти. Особливого душевного тепла до музики, та ще й класичної, я не відчував, але це був єдиний спосіб зблизитися з Інгою. І тут все грало на моєму боці. Було літо, у мене було багато часу, так як тренуваннями я не був сильно зайнятий, Ритки теж не було в місті, пацани роз'їхалися хто куди. То була як раз та ситуація, коли треба було щось вирішувати, і тоді, не довго ввагаючись, я сказав:

— Ви знаєте, Ви не праві. Я дуже цікавлюся музикою, але у мене в родині ніхто ніколи не грав ні на якому інструменті. Мені навіть нема в кого запитати чи порадитися на рахунок музики. Мало того, я Вам відкрию таємницю, тільки Ви не смійтеся, добре? Так ось, я б з радістю зайнявся музикою, але мене просто не зрозуміють мої друзі з команди і хлопці з двору. Розумієте?

— Не зовсім розумію, чесно. Тобто ти соромишся того, що хочеш грати на фортепіано або на скрипці чи, припустимо, на саксофоні, так? Але це смішно, правда. З чого ти взяв, що хтось повинен з тебе сміятися. — вона говорила це, не дивлячись на мене. Ми в'їхали в місто, і почався дощ, тому вона їхала повільно і дуже зосереджено.

— Просто я їх всіх добре знаю, я сам такий. Одного нашого друга мама віддала на танці, бо в їх родині були професійні танцюристи. Так наші пацани його не просто засміяли, вони… точніше, ми просто знущалися над ним, називали його балеруном і засовували йому в портфель постійно жіночі колготки і лосини. Всім було весело, а він через це покинув танці. Це зараз я розумію, що це все було не розумно, і не було нічого смішного в цьому, але я знаю точно, що мене не зрозуміють. Хоча, якщо чесно, то мені дуже би хотілося спробувати.

— Ну, так спробуй. — спокійно промовила вона, пригальмувавши біля якоїсь будови. — Дивись, це наша музична школа. Зараз літо, канікули, тим паче, що вже вечір. Занять в школі немає, там, окрім сторожа немає нікого. Мало того, зараз, он яка злива, на вулицях порожньо, так що можеш бути впевнений, що, якщо ми зараз зайдемо до школи, то тебе взагалі ніхто не помітить. Ну, то як? Підемо? Я покажу тобі, що таке світ музики.

І я погодився. Дійсно, подумав я, що я втрачаю? Нічого. Вдома все одно нічого робити, вечорами, тим більше, сусіди не дуже люблять, коли я граю на гітарі. Та й мені було реально цікаво подивитися і послухати. У мене з'явився шанс зробити так, щоб Інга на мене звернула хоч якусь увагу. Ми пробігли під дощем ці кілька десятків метрів, я закутував скрипку в свій спортивний костюм і прикривав її парасолькою. Коли за нами зачинилися двері, ми занурилися в повну тишу. Будівля була старовинною, тут була така звукоізоляція, що дощу не було чутно взагалі. Ми пройшли коридором в бік якогось класу. На стіні висіли портрети учнів. Хтось був з інструментами, хтось на сцені, були і просто портрети. І ось серед всіх цих портретів я побачив її. Інга дивилася на мене з фотографії, посміхаючись і злегка примруживши очі. Вона сиділа за роялем в півоберта. Напевно, це було вже після виступу на якомусь концерті.

— Що, подобається? — почув я голос ззаду і здригнувся.

— Просто це моя однокласниця. — відповів я.

– Інга? Так ви знайомі? Чудова дівчинка. Розумниця і дуже працьовита. — я помітив, що при згадці про Інгу у неї різко змінився вираз обличчя, зовсім зникла посмішка.

— А я думав, що вона талановита.

— Талановита… Вона, безумовно, талановита, але… — задумливо сказала вона і теж подивилася на фотографію. — Знаєш, як говорив Август Бебель? «В кожній людині є цілий ряд здібностей і нахилів, які варто лише пробудити і розвинути, щоб вони, коли дійде до справи, показали самі чудові результати. Лише тоді людина стає справжньою людиною». А я ще вважаю, що талант є у кожного, тільки в одних він прихований, а в інших він зовні або близький до поверхні. Однім потрібні роки, щоб його розвинути, а інші витрачають на розвиток цього таланту кілька днів. Ось є у нас тут одна учениця, вона, до речі, однолітка з Інгою. Маргаритою її звуть, та ти, напевно, з нею знайомий, якщо знаєш Інгу. Так ось, Рита, дійсно дуже талановита дівчинка. Їй все легко вдається і тому вона сильно не напружується. Вона грає прекрасно, але так як грає Інга, тут не грає ніхто. Інга вкладає в кожну ноту всю свою душу, а Рита просто розпещена модними вчителями дитина. У неї вдома рояль, кращий, ніж у нас в музичній школі. Але це їй не допомогло.