Алекс Грей (Нижегородов) - Політ завдовжки в життя

Так, з цими думками, я йшов через лісопосадку до міста. Назад я вирішив пройтися, бо проплив багато, і сил бігти вже не було. На грунтовій дорозі я побачив машину з відкритим капотом, а поруч з нею стояла жінка, яка нахилилась до моторного відсіку, закинувши за спину руки. Я посміхнувся і подумав: «Цікаво, а що вона там намагається побачити?». Я підійшов, став поруч і теж заглянув під капот.

– І як? Щось знайшли? — глузливо запитав я.

— Ні-і… — не повертаючи в мою сторону голови, без найменшого подиву відповіла вона. І мені відразу перехотілося приколюватися над нею.

— А що сталося? Може я зможу чимось допомогти? — вже серйозно запитав я.

— Було б непогано, звичайно, тим більше, що мої знання полягають лише в управлінні цим диво транспортом. А що сталося, я не знаю. Просто не заводиться і все.

— А хочете, я Вам відкрию одну маленьку таємницю? — запитав я.

— Звичайно, хочу, сподіваюся, буде цікаво, бо ти мене дійсно заінтригував своєю таємницею.

— Так ось, машини не заводяться лише з двох причин. Перша — це коли немає бензину, а друга — коли немає іскри. — вона випрямилась і вперше повернула в мій бік голову.

— Ну, давай, розумник, визнач кількість бензину і наявність іскри. Ключі в замку.

Я сів у машину, повернув ключ запалювання. Всі прилади засвітилися, бензин був у нормі — пів бака, але стартер не запускався. Дивно, подумав я. Мені чомусь дуже захотілося їй допомогти, не просто тому, що я такий добрий, скоріше, мені тоді просто не хотілося осоромитись і виглядати лохом.

— Так, дивно, бензин є, і іскра, я думаю, була б, якби крутив стартер. А це що за лампочка блимає? — запитав я. У той час іномарки у нас були ще дивиною. На машині мене навчив їздити мій старший друг, він уже повернувся з армії і працював на пошті водієм, розвозив і збирав кореспонденцію. Але з іномарками я зустрічався вперше. На ключі висів брелок з пультом сигналізації. На ньому теж блимала якась лампочка. — А це що за лампочка блимає? — я показав її брелок.

— Та я не знаю, це щось з сигналізацією пов'язано.

Я натиснув на кнопку, лампочка згасла, і машина завелася. Сталося диво! Я сам не очікував, що все вийде так просто, але ж вийшло! І в очах цієї жінки я тепер був справжнім героєм.

— Ні фіга собі! — вигукнула вона.

— Ні фіга собі… — відповів я їй тихо, а вголос сказав, — Та нічого складного, просто заглючила сигналка і все. Треба було лише розблокувати. Та не важливо, головне, що завелася і їде.

— Так, і то, правда. Слухай, тепер ти мій рятівник і я перед тобою в боргу. Можу я запропонувати підвезти тебе? — спитала вона, закриваючи капот.

— Ну, я навіть не знаю, — я засумнівався, було якось незручно з одного боку, з іншого боку — втома була така, що я був радий такій пропозиції. — Ну, якщо я Вам не створю додаткового клопоту…

— Та які клопоти, я ж в місто їду, і ти в місто, я так розумію, тут дорога ж одна. Тож сідай і не переживай.

Я хотів сісти на заднє сидіння, але там лежав футляр від скрипки чи зі скрипкою. І вона тоді сказала:

— Ні, сідай наперед, там скрипка і дуже дорога.

Я сів на переднє сидіння, і ми поїхали. Їхали ми повільно, дорога була погана, грунтова, машина перевалювалася з боку на бік, іноді черкала дном виступи на дорозі. Дорогою ми мовчали, а коли виїхали на трасу, вона порушила тишу і запитала:

— Ти в школі вчишся?

— Так, в Десятій.

— Ух ти! Я теж цю школу закінчувала, потім після консерваторії там на практиці була недовго учителем музики, а пізніше перейшла в музучилищє працювати і ще в музшколі маю заняття. А ти музикою не захоплюєшся? — запитала вона і подивилася на мене поверх своїх окулярів. — Бачу, що тобі не до музики, он які у тебе м'язи. Спортсмен? — вона сама мене врятувала з цією відповіддю. Мені не хотілося розмовляти про музику, але вийшло якнайкраще.

— Ну, так, хокеєм займаюся, за область граємо, обіцяли взяти в юнацьку команду країни.

— Прикольно. — вона говорила зі мною, як з рівним, не дивлячись на те, що була набагато старша за мене. — А чого ти такий серйозний і замріяний?

— Та, ось думаю про Вас.

— Про мене? Цікаво? Чого про мене можна такого думати? — спитала вона і знову подивилася на мене, продовжуючи керувати.

— Ну, думаю, як це Ви посадили в машину незнайомого хлопця, та ще й розповідаєте йому про вашу дорогу скрипку. Адже ми в лісі, Ви мене не знаєте, машина може знову заглохнути. Ви мене, що, зовсім не боїтеся?

— Ти знаєш, я якось не думала про це, чесно. Скрипка, дійсно дорога, навіть дуже. Це не «Страдіварі», звичайно, але дуже хороша. Але мені і в голову не прийшло, що ти можеш опинитися злодієм. Та й потім, що ти з нею будеш робити? Продати ти її не зможеш, вона тут же спливе, за кордон теж її ти не вивезеш, бо вона вважається антикваріатом. Та й, дивлячись на тебе… Коротше, не схожий ти на злодія. Чи я помиляюсь?