Лоран Гунель - День, що навчив мене жити

Вона засміялася. Вона не помилялася, в глибині душі Джонатан відчував провину: він справді рідко її провідував, якщо не потребував допомоги, незважаючи на те, що щиро її любив. Наші життя з їх стрімким плином інколи змушують нехтувати тими, хто нам дорогий.

– Знаєш, – сказав він, – я отримав твого листа минулого місяця. Хотів відписати, але не мав часу.

– Рада тебе бачити, добре зробив, що взяв відпустку. Якщо нічого не бачити довкола себе, окрім роботи, так і телепнем стати не довго.

Він зайшов у відведену йому кімнату, гарну кімнату на другому поверсі будинку: білі стіни, меблі, що відзначаються старомодним шармом, пофарбовані в пастельні тони, трішки затхла атмосфера. Практично скрізь картини, гравюри й старі фото Індії, Єгипту чи Середньовіччя: всі місця, де вона вела археологічні розкопки. На столику в узголів’ї лежала книжка Карла Ясперса. Джонатан підійшов до вікна й розчинив його. Легеньке порипування дерева у петлях. Запашне повітря саду проникло в кімнату й затопило її. Пейзаж був дивовижним. За пишним садом блакить океану простягалась у нескінченність. Джонатан вихилився з вікна й на повні груди вдихав лазур.

Гамір та забруднене повітря міста здавалися далекими, дуже далекими, як і зумовлені його роботою стреси.

Наступного дня він був змушений з прикрістю констатувати нову поломку своєї машини. І одразу ж відчув досаду, мало не гнів: чи ж невдачі переслідуватимуть його навіть тут? Чи ж йому доведеться боротися проти всього до самого скону? Чи така справді його доля?

– Чи років через двадцять ти все ще про це думатимеш? – лукаво запитала Марджі, помітивши його розгубленість.

– Про що?

– Про цю поломку.

– Ну… звісно, що ні. Або що?

– Тоді негайно про неї забудь, – хитрувато порадила вона.

Він ошелешено глянув на неї.

Вона здавалась зовсім тендітною порівняно з гарною стелою, що стояла в кутку саду. По суті, це копія тієї, яку вона знайшла в Аравії на початку своєї кар’єри. Пречудово вирізьблена, вона була вкрита арамейськими письменами.

– Тільки не кажи, що купа брухту здатна керувати твоїм настроєм, – попередила вона.

– Це зумовлено тим, що мені доведеться дзвонити майстру, казати, що його ремонт протримався недовго, доведеться злитися, дискутувати, можливо, погрожувати… Мене дістала необхідність за все боротися.

Марджі розсміялася.

– Не бачу в цьому нічого кумедного.

– Навпаки, мій бідолашний друже!

– Що саме?

– Ти нагадуєш мого першого чоловіка! Він також сприймав життя як постійну боротьбу, щохвилинне протистояння. І шаленів через те, що я весь час мала гарний настрій. Вважав, що мені щастить, що мене оберігає доля, тоді як йому щоденно доводиться вести боротьбу проти цеглин, що падають йому на голову. І лише під кінець життя збагнув, що більшість неприємностей були наслідком його сприйняття життя, аж ніяк не причиною…

Вона повернулась і пішла в дім, приголомшений Джонатан залишився наодинці з її словами, які видавались не зовсім раціональними.

– Тимчасом, – гукнула вона з кухні, – бери мій старий драндулет, йому буде приємно проїхатись трохи далі. Я використовую його раз на тиждень, їдучи по покупки, він, напевно, страшенно нудиться.

– Твоя страховка це дозволяє?

– Розслабся.

Двері гаража розчинилися зі страшенним скреготом, випустивши легкий запах затхлості. Старий кабріолет «Тріумф» був випущений десь у 1970-х. Темно-червоний з чорним, трішки збляклим капотом.

Він чмихнув і рушив без особливих труднощів з глухуватим гудінням. Джонатан відкинув капюшон і надів сонячні окуляри.

Невдовзі він перетинав вузенькі безлюдні шляхи довкола Біґ-Сур серед зелених гір, порізаний рельєф яких губився в морі. Повітря на узбережжі було запашним, а сонце здавалося вічним. Йому вдалося вирватися зі свого сповненого стресів повсякдення і несподівано відчути бажання насолоджуватися кожною миттю свого часу. Якщо справді написано, що він помре молодим, йому слід вповні використати кожну мить, а не терпіти повсякдення, нарікаючи на долю. І якщо життя полягає тільки у тому, щоб користатися задоволеннями, які воно може дарувати, він цілком певно вибрав гарне місце, щоб насолодитися смаками цього світу. Тож віддав собі один-єдиний наказ: насолоджуватися кожною секундою, не згадуючи про смерть.

За тиждень він ознайомився з більшістю невеличких симпатичних ресторанчиків узбережжя, пірнав у прохолодну воду забутих невеличких бухточок, дрімав на піску, споглядаючи зорі, куштував разом із Марджі випічку, таємницю якої вона ревно приховувала, ходив берегом, дослухаючись до чаїних криків, танцював на терасі нічного клубу просто неба, всотував насолоду флірту без майбуття і щовечора спостерігав захід сонця зі склянкою шардоне в руці.