Лоран Гунель - День, що навчив мене жити

Якось вранці, збираючись вставати, щоб іти на роботу, він зрозумів, що більше так тривати не може. Серцю було байдуже, він більше не знаходив спонукальних мотивів. Не було сили, щоб встати.

Розгубленість, що його охопила, підвела Джонатана навіть до перегляду попереднього існування. В чому полягав сенс такого життя? Куди воно вело? Безупинна робота, подолання труднощів в очікуванні вихідних, коли можна задовольнити в певних крамницях ті кілька бажань, які суспільству вдалося в ньому зародити, і відчути незначне й нетривале задоволення. А тоді знову робота, щоб так само провести наступні вихідні. Чи ж життя – це не чергування запеклої роботи й минущих, ефемерних задоволень?

Що ж до його таємного амбіційного задуму – перевершити самого себе і стати кращим порівняно з Майклом комерційним працівником, – то тепер він не мав аніякісінького сенсу. Йому здавалося, що цей задум є джерелом сміховинної мотивації, позбавленої реального інтересу. І чи мала сенс сама його робота? Підписати дедалі більше договорів… Врешті-решт, навіщо це потрібно?

Джонатан відчував потребу зробити паузу, розірвати цей пекельний ланцюг, поглянути збоку. Вирішити, що він хоче робити решту свого життя. Якщо він усе-таки має померти ще до кінця року, що йому хотілося б пережити впродовж цих останніх місяців?

Він зібрав партнерів і пояснив їм, що особисті проблеми змушують його зробити перерву. Для них його відсутність не матиме фінансових наслідків: розподіл прибутку ведеться пропорційно до кількості підписаних кожним контрактів. Його асистентка заопікується справами, які вже розпочато.

– Ти надовго? – запитав Майкл.

Джонатан глибоко зітхнув. Він не мав анінайменшої уяви.

– На стільки, скільки буде потрібно….

Анжела вислухала без жодних коментарів.

Цього дня Майкл люб’язно провів його до дверей кабінету.

– Я розумів, що щось не так, – сказав він, понизивши голос. – Ти не квапся і подумай про мою пропозицію.

Повернувшись додому, Джонатан кинув у дорожню сумку необхідний мінімум, стрибнув у старенький білий «Шевроле» і помчав на шосе № 101, прямісінько на південь. Звільнене від звичного ранкового туману, осяяне блакиттю небо здавалося бездонним.

«Ми одразу ж поговоримо з Евою Кемпбелл, нашим спеціальним представником у Флашинґ Мідоу».

«Отож, Тоні, уявляєте, Остін Фішер здобув перемогу у першому турі US Open . Він швидко впорався із симпатичним австралійцем Джеремі Тейлором, який займає сорок третє місце у світі. Бездоганний матч, зіграний у три сети, 5-2, 6-4, 6-3. Зараз Остін поруч зі мною…»

– Ти так і сидітимеш, втупившись в екран? – запитала Анжела.

Вони сиділи на терасі кав’ярні, що на площі, біля широко розчинених вікон. Майкл не зводив очей зі встановленого на внутрішній стіні екрана.

– Зуб даю, він таки виграє турнір.

– Геніально, – вимовила вона з притаманним тільки їй сарказмом.

– Уяви лишень: він поб’є рекорд перемог на Ґранд Слемі, він…

– Це змінить моє життя.

Анжела взяла зі своєї тарілки гамбургер і вп’ялася в нього міцними зубами.

– І ти визнаєш, що це все-таки непра…

Анжела перебила його з повним ротом.

– Клое не будитиме мене вночі, їй більше не снитимуться кошмари…

– Припини…

– Клієнти підписуватимуть контракти без перемовин…

Майкл розреготався.

– Анжело…

– Ні-ні, дивись далі. Мене не існує…

– Ти ж бачиш, мені це підсувають, цьому годі опиратися…

– У будь-якому разі тобі вдається опиратися бажанню поговорити з жінкою, яка сидить навпроти.

Майкл розсміявся.

– Тільки не треба робити з мене новий дренажний стік твого настрою…

Анжела теж усміхнулася. Майкл знову наповнив її келих вином.

– Як гадаєш, Джонатан повернеться чи покине справу? – запитала вона.

– Звісно, повернеться.

Анжела нахмурила брови.

– Минулого разу ти був іншої думки…

– Так… і все-таки я гадаю, що він оговтається і повернеться до праці. Чим більше я про це думаю, тим більше вважаю, що він належить до типу людей, які за щось чіпляються. Тут, в агентстві, він поєднаний із життям.

– Ти вирішив зіпсувати мені настрій, щоб потім цим докоряти?

Майкл усміхнувся.

– Ні, але… гадаю, ти марнуєш час на сподівання. З цього нічого не вийде.

– Ти таки хочеш зіпсувати мені трапезу?

– Ваша ситуація справді нестерпна…

Анжела зітхнула і знову вкусила гамбургер.

– Якими ж підлими можуть бути чоловіки…

– Дякую за узагальнення…