Дэниел Киз - Притулок пророцтв

Рейвен побігла до гардеробу і склала речі, які він їй купив, у напірник від подушки.

– Дякую тобі за все.

Від сповненого довіри погляду Рейвен Алексі захотілося схопити її і міцно пригорнути. Стримуйся. Будь ніжним. Вона досить сильна, якщо витримує промивання мозку. Проте під твердою мушлею ховалася ніжна перлина, і вона належала йому. Рейвен щось тихо наспівувала, і Алексі стало приємно. Йому подобалося дарувати їй радість. Але треба бути обережним, щоб не закохатися. Хтозна, скільки їй ще залишилося жити.

– Страшно було сидіти під замком у гардеробі? – запитав він.

– Я робила собі боляче, щоб відволіктися, але голос не давав мені втрачати надію.

– Голос?

– Він казав, що незабаром все закінчиться, а якщо і далі буде зле, обіцяв, що я зможу стрибнути в темряву.

– Не розумію.

– Голос казав, що я зможу накласти на себе руки і полетіти на волю, як мама.

– Ти справді була готова себе вбити?

– Я часто про це думала.

– Пообіцяй, що викинеш такі думки з голови. Я не уявляю свого життя без тебе.

– Ти ж обрізав мої крила. Навіщо мені помирати, коли ти зі мною?

То вона не тільки чує голоси, а й здатна терпіти біль і не боїться смерті. Витягнути з неї пророцтва Тедеску буде нелегко.

– Я купив тобі ще один подарунок, – промовив Алексі.

Коли вони повернулися назад до «Гарлея», він вийняв з-під сидіння чорну сумочку.

– Супер, сумка мені якраз потрібна, але ж вона велетенська, як ціла валіза.

– Це через те, що у ній подвійне дно. Дивись, – він розстебнув непомітний замочок. Під підкладкою виявилося ще одне відділення.

– Навіщо мені ховати щось від тебе?

– Не від мене, але всяке буває.

– Ти маєш рацію, – вона видобула з напірника руду і червону перуки й заховала їх у потаємне відділення.

– Оце я розумію, оце по-нашому.

– Дякую, – прошепотіла Рейвен і поцілувала Алексі.

– А тепер поїхали до мене, я поведу.

Рейвен вмостилася позаду і міцно обхопила його руками за талію. Мотоцикл з ревінням викотив з провулка й заходився петлювати поміж студентських велосипедів і скутерів, раз навіть черкнувся об бампер припаркованого авто. Рейвен пригадалися подряпини у неї на руці. Вона припинила на одинадцятій, та відтоді як батько вкоротив собі віку, минуло точно більше часу. Їй і досі чувся звук пострілу, а перед очима стояло його заляпане кров’ю обличчя у ту мить, коли він упав. Вона щосили старалася стерти цей спогад з пам’яті, та він залишив сліди, неначе крейда, розмазана по чорній дошці її свідомості.

…щоб вижити, ти маєш зробити так, щоб алексі не міг без тебе обійтися. роби все, що він захоче, щоб він був щасливий…

Рейвен грудьми відчувала, як вібрують м’язи у нього на спині. Вона заплющила очі. Їх підкидало то вгору, то вниз. Алексі повертав стрімко, але в нього це виходило плавніше, ніж у неї під час поїздки до банку. Нарешті вони в’їхали на площу Екзархія, і Алексі заглушив двигун.

Комунальники замітали клапті порваних протестних транспарантів і балони з-під сльозогінного газу.

– Схоже, тут нещодавно сталася сутичка, – зауважив Алексі.

Рейвен слідом за ним увійшла в будинок і піднялася на другий поверх до його квартири. Житло Алексі мало зовсім не такий вигляд, як вона собі уявляла. У великій вітальні не було майже нічого. Рейвен розглядала картини кубістів, що без рамок висіли на стінах.

Алексі поклав пакунки, які ніс у руках, і обійняв Рейвен.

– Ходімо, покажу тобі нашу спальню.

На відміну від акуратної вітальні, спальня була захаращена речами. Ковдри і простирадла на великому двоспальному ліжку валялися жужмом, так, ніби Алексі зіскакував з нього поспіхом. Одяг, книжки і газети розкидані по підлозі, смітник переповнений.

– Бачу, тобі потрібна прибиральниця.

– Тоді я взагалі ніколи нічого не знайду, – відповів Алексі. – Так тільки здається, що це безлад, але я чітко знаю, що де лежить.

– Жартуєш.

Він всадовив її на ліжко й відсунув ковдру. Він збирається застерігатися? Може, спитати?

…краще не треба. твоє життя і так висить на волосинці…

Алексі розстебнув сорочку. Рейвен простягла руку, щоб допомогти йому її зняти, і побачила, що вся спина у нього посмужена рубцями. Вона торкнулася горбкуватих шрамів пальцем.

– Що це в тебе?

– Мій батько, – відповів Алексі.

– Мірон був такий жорстокий?

– Не жорстокий, просто суворий. Шмагаючи, він мене вчив.

– Відрізняти, що правильно, а що ні?

– Це вже пізніше. У дитинстві я ходив і розмовляв уві сні. Спочатку він прив’язував мені до ніг дзвоники, щоб я прокидався, коли спробую вибратися з ліжка. Це не допомогло, і він почав зв’язувати мені ноги. Я завжди примудрявся якось розв’язатися, і напади сомнамбулізму продовжувалися.