Дэниел Киз - Притулок пророцтв

Він схопив Рейвен за плечі і заштовхав до гардеробу.

– Ти казав, що мені можна спати в кімнаті з вікном.

– Коли будеш готова побачити світло істини.

Їй це здалося безглуздим, та краще його більше не провокувати.

– Вибач, я не мала на увазі нічого поганого. Дай мені ще один шанс.

Він гримнув дверима і знову їх замкнув.

– Побачимо.

Щоб вижити, треба зробити так, щоб його думки про неї не зводилися лише до політики. Вона має добитися, щоб Алексі її захотів. Вранці вона почне все спочатку. Зробити позначку завтрашнього дня на шкірі. Видряпуючи сьому риску на руці, Рейвен прикусила язика, щоб не скрикнути. Боже, дякую тобі за біль.

Вейбридж, Огайо

Френк Дуґан знизив швидкість свого «Мазератті» до жалюгідних тридцяти п’яти. Ох ці задрипані дві смуги. Він повірити не міг, що з аеропорту в Цинциннаті до Вейбриджа доведеться їхати мало не дві години.

Проїжджаючи естакадою, Дуґан побачив на пагорбі вежу будинку, побудованого у стилі вікторіанської неоготики. Згідно з отриманою інформацією, це була лікарня, у якій колись перебувала Рейвен Слейд. Може, перш ніж вирушити до університету, варто було б уважніше оглянути це місце. Звернувши ліворуч на круту, посипану гравієм доріжку, Дуґан в’їхав в іржаві, зірвані з завіс ворота, однак вікна і двері будівлі були забиті дошками. Він і не знав, що божевільня більше не працює.

І навіщо взагалі було заїжджати до цієї дурки на горі? Мабуть, тому що нутро підказувало: у цих коридорах та оббитих повстю палатах можуть знайтися якісь відповіді. Добре, спершу проглянемо документи Тедеску, може, у них міститься ключ до його зашифрованих пророцтв.

Коли Дуґан заднім ходом виїжджав зі стежки, задзвонив його мобільний із функцією шифрування розмов.

– Слухаю.

– Стоматолог? Це Кимвал.

– Так швидко? Я ще навіть з Огайо не виїхав.

– Надійшов сигнал від Харона з Криту. Він каже, що перш ніж застрелитися, Слейд телефонував йому з роботи. Останнє, що він сказав, було: «Моя дочка знає».

– Що знає?

– Після цього Харон почув постріл, потім булькання, а тоді зв’язок перервався. За даними грецької поліції, саме в цей момент його доньку і взяли в заручники.

– Я їду до університету переглядати папери Тедеску. Можливо, вдасться з’ясувати, що такого їй відомо.

– Успіху, – вона поклала слухавку.

Дуґан під’їхав до кампусу і деякий час покружляв, шукаючи коледж вільних мистецтв. Йому пощастило припаркуватися неподалік від Лордон-Холлу. У віконечку для довідок повідомили, що Тедеску сидить у кабінеті № 132-А. На дверях було приклеєне оголошення:

Містер Тедеску перебуває в Греції, де представить своє дослідження на щорічному симпозіумі класиків. Лекції та консультації скасовані на два тижні. Семестрові роботи та звіти про дослідження залишати його асистентці міс Салінас.

Раптом двері сусіднього кабінету відчинились, і повз Дуґана прослизнуло створіння, схоже на студенточку, з кіскою і в спідниці, як у дівчат з групи підтримки. Дівчина зняла оголошення і приліпила нове.

Лекції з міфології та античної історії скасовуються до кінця семестру. По інформацію звертайтеся до асистентки міс Салінас.

Тож новина про смерть Тедеску нарешті дійшла і до факультету.

– Я шукаю асистентку містера Тедеску, – звернувся Дуґан до дівчини.

Вона обернулась, і замість молоденької студентки Дуґан угледів перед собою жінку середнього віку. Шкіра на обличчі була напнута, як після пластичної операції, від чого її трикутна голова нагадувала череп, що малюють на пляшках з отруйними речовинами. Очі червоні, руки – наче схрещені кістки, згорнуті на тому місці, де мали б бути груди.

– Міс Салінас – це я. Що вам потрібно?

– Міс Салінас, я з ФБР. Можете приділити мені хвилинку?

– О Господи! Декан щойно повідомив, що Ясон помер у Афінах. Ви знаєте, що трапилося?

– Я хотів би поглянути на його кабінет.

Салінас швидко роззирнулася навсібіч, немов сумніваючись, чи правильно вона робить, тоді дістала з кишені брелок і заходилася шукати потрібний ключ. Відімкнувши двері, вона жестом запросила його досередини.

Дуґан обвів кабінет поглядом. На столі, крім бронзового бюста Зевса, не було нічого. На стіні праворуч висів великий портрет літнього чоловіка в академічній шапочці і мантії.

– Це Ясон Тедеску?

– Так.

Жінка вийняла з кишені хусточку і стерла пилюку з позолоченої рами.

Дуґан підійшов до стандартних розмірів картотеки, що стояла під стіною. Потягнув шухляду. Замкнена.