Максим Кидрук - Доки світло не згасне назавжди

– Ну-у, так.

– Добре. Чудово просто, – пласке обличчя розітнула скошена посмішка. Гайдаш зиркнув на директорку та самовдоволено мовив: – У мене все.

А тоді розвернувся і, не попрощавшись, закрокував геть.

За півхвилини, коли відлуння кроків стихло, двоє жінок і дівчина все ще стояли в коридорі. Директорка й Ада Романівна напружено поглипували на Руту, ніби боялися, що дівчина ось-ось рвоне навтьоки, й намагалися втримати її на перехресті своїх поглядів.

Адреналін притупив нудоту, і запахи відразу немовби зблякли. Натомість, щойно Рута ступила до класу, тіло пронизало тривожне відчуття, дуже схоже на те, що накрило її в неділю ввечері, коли, міцно заплющившись, дівчина не наважувалася поглянути на вже готовий результат на смужці тесту для визначення вагітності. Ось і зараз: щось погане вже скоїлося, Рута підсвідомо це знала, проте продовжувала ментально відгороджуватися, щоб не осягнути цього усвідомлено. Дивно було переживати таке двічі за тиждень.

Щойно вона опустилася за парту, Іванка нахилилась і збуджено прошепотіла:

– У мережу злили відео, як збили Іллю.

Рута почула й зрозуміла подругу, але спочатку пропустила слова повз себе. Вона неначе ковзала поверхнею темного озера, за будь-яку ціну силкуючись не зазирати в його моторошну глибину.

– Коли ти встигла? – Рута повела очима на Іванку.

– Щойно викинуло в новинах. Я не могла не подивитися.

Тривожне відчуття розросталося. Думки безперервно крутилися навколо розмови з Гайдашем, і що впертіше Рута їх відганяла, то дужче почувалася так, мовби частини її тіла припасовані не до ладу.

(і він поїхав, так?)

(так)

(що за машина?)

Яка йому різниця, що за машина в Лари?

Рута раптом дрібно затрусилася. Щоби погамувати тремтіння, мусила навіть переплести пальці. Через що її так тіпає? Через Лару? Вона переймається, що з ним станеться? Ні. Було щось іще, щось значно більше. Дівчина колись читала про психологічний експеримент, у якому перед піддослідними вмикали запис баскетбольного матчу та просили рахувати результативні передачі. В якийсь момент матчу на екрані з’являвся чоловік у костюмі горили, якого ніхто з піддослідних, заклопотаних підрахунком пасів, не помічав. І Рута почувалася так само: начебто в її полі зору стоїть велетенська горила, але мозок настирливо витирає її образ зі свідомості.

Довго так тривати не могло.

– Що ти сказала? – перепитала вона.

Іванка повторила:

– У мережі вже є відео, і там жесть.

Невидимі шви почали з’єднувати фрагменти спогадів. У свідомості нарешті дещо зринуло, поки що невиразний образ. Рута труснула головою, руйнуючи його: це маячня, дурниця просто, таке може бути хіба в кіно.

Проте образ повернувся.

– Дай сюди. – Рута вихопила з руки подруги смартфон.

– Ти чого? – вирячилась Іванка.

– Дівчата, тихше, – зробила зауваження Ада Романівна.

На них дивилося півкласу. Іванка інстинктивно сховала голову між пліч, Рута не зважала. Схоже, вона взагалі не почула вчительку.

Дівчина провела пальцем по екрану. Перед нею вигулькнула вкладка браузера зі статтею про аварію на Київській: три коротенькі абзаци та під ними – вбудований запис із камери спостереження. Рута розвернула смартфон горизонтально, почекала, доки програма перемалює зображення, і торкнулася «Грати».

Відео розгорнулося на весь екран, і Рута з першого погляду впізнала місце. Камера висіла на стіні житлового будинку, що на південному боці Київської неподалік ТЦ «Арена». Дівчина знала, що на розі того будинку розташовується обласна бібліотека для юнацтва, і на мить насупилася – відколи це бібліотеки обладнують камерами спостереження? – а потім згадала, що зовсім поряд із бібліотекою розмістився магазин вогнепальної зброї «Сапсан». Камеру припасували просто над його ґанком. Зображення було чорно-білим, але хорошої якості. Рута бачила тротуар, чималий шмат проїжджої частини, газон із північного боку вулиці й акуратну багатоповерхівку вдалині. Ближче до лівого краю екрана виднівся брудно-білий мінівен.

Упродовж перших секунд нічого особливого не відбувалося: півдесятка пішоходів квапилися до автовокзалу, два чи три легковики промайнули дорогою. Потім зліва з’явився велосипедист, і Рута напружилася. Вона впізнала Іллю: худорлявий, в окулярах, велошолом на голові. Хлопець зробив усе правильно, все, як вимагали правила: спершу озирнувся через плече, переконуючись, що позаду нікого немає, після чого випростав убік ліву руку. Ілля не збирався повертати – лівий розворот на дорозі з більш як однією смугою в кожному напрямі велосипедистам заборонено, – просто сигналізував, що вимушено виїжджає на крайню смугу, оминаючи припаркований попід тротуаром мінівен. Рута встигла подумки запитати себе, чому хлопець не помітив машину, що наближалася, – він же кинув погляд назад? – а далі все втиснулося менш ніж у секунду.