Максим Кидрук - Доки світло не згасне назавжди

Аміна майже напевно чула, як молодша донька блює над унітазом, та незважаючи на це, коли Рута, винувато туплячись собі під ноги, вийшла з туалету, не промовила жодного слова. Зате Григір зреагував: дочекався, доки донька проминатиме кухню, й гучно сплюнув у тарілку – в буквальному сенсі вивергнув усе, що залишалося не пережованого в роті. Руті страшенно кортіло пити, проте вона не наважилася зайти до кухні, швидко взулася й голодною пішла до школи.

Того дня уроків не було, тільки консультація з української та літератури, після чого одинадцятикласників відпускали додому – давали змогу відпочити перед ЗНО. На свіжому повітрі млість на якийсь час відступила, та вже після кількох хвилин у душному класі Руту знову почало піднуджувати. Рятуючись від неправдоподібно в’їдливих запахів, вона раз у раз затуляла пальцями ніс, але це не надто допомагало.

Ада Романівна розказувала про найбільш типові помилки під час минулорічного тестування, і Рута уважно вслухалася, проте не могла вичленити з монотонного жебоніння жодного знайомого слова. Зауваживши, як збіліла її подруга, Іванка пошепки запитала, що з нею таке, на що Рута лиш роздратована пирхнула. Тієї миті вона вперше занепокоїлась через екзамен. Вона знервована, розфокусована, не здатна сконцентруватися, а отже, може наприпускатися помилок. Майже напевно наприпускається. Ба більше: якщо завтра вона почуватиметься так само, може взагалі знепритомніти від слабкості. Це лякало Руту до всирачки. Тобто вона розуміла, що з фізіологічної точки зору в її стані немає нічого незвичайного, лякало радше усвідомлення того, що цей стан виявляв: ембріон усередині неї не просто неухильно росте, а перебудовує її тіло під власні потреби.

За мить по тому, як Рута облишила спроби розшифрувати мурмотіння Ади Романівни, двері класу відчинилися й на порозі постала Олександра Стефанівна Скрипаль, директорка школи. Двоє чи троє Рутиних однокласниць підхопилися з місця, але директорка жестом наказала їм сидіти. Потім звернулася до Ади Романівни:

– Можна вас на хвилину?

Учителька охопила поглядом насторожено принишклий 11-А та вийшла з кабінету. Двері покинула напівпрочиненими. На мить у класі запало вичікувальне мовчання, після чого одинадцятикласники зашепотілися й зашаруділи, потягнувшись по смартфони. Тільки Рута завмерла, примерзнувши очима до дверей класу: або в неї параноя, або директорка весь час, поки стояла на порозі, дивилася саме на неї. З коридору долинав відгомін розмови – Ада Романівна про щось перемовлялася з директоркою. І ще з кимось. Стривожені жіночі голоси розбавляло рипуче чоловіче варнякання.

За півхвилини Ада Романівна визирнула з-за одвірка та поманила Руту долонею.

– Підійди, будь ласка.

Хтось позаду впустив підручник на підлогу. Водночас зі звуком падіння пролунало глухе «бля», потім хтось пирснув, але вчителька, здавалося, нічого цього не помічала та свердлувала поглядом Руту.

– Я? – спантеличено перепитала дівчина.

Ада Романівна кивнула.

– Так, Статник, ти.

І в її голосі відчувалося напруження.

Рута, підвівшись, швидко пройшла поміж партами до коридору. Цього разу Ада Романівна зачинила за нею двері.

Попід вікном навпроти кабінету української, неприродно виструнчившись, стояла директорка, поруч неї – середнього зросту чоловік у прямокутних окулярах без оправи. Рута спершу відзначила неймовірну блідість директорки, а потім зміряла поглядом чоловіка. Коричневі штани, світла сорочка із розстебнутим коміром, жакет у темно-сіру смужку. Пара звивистих вен на скронях. Округле черевце. Років сорок на вигляд. Нічого особливого. Він був би цілком звичайним, якби не сплющене обличчя – таке, ніби його притисли до запиленого скла. Між пальцями виставлених перед себе долонь чоловік тримав чорний шкіряний гаманець.

– Ти Рута Статник? – той самий гугняво-скрипучий голос.

Рута інстинктивно роздула ніздрі. Чоловік їй одразу не сподобався. Зазвичай вона не вбачала проблеми в тому, що старші незнайомці звертаються до неї на «ти», проте цього разу дівчину пересмикнуло. Чоловік процідив запитання підкреслено недбало й зверхньо, наче спльовував прилипле до губів лушпиння.

– Так, – крізь зуби відповіла вона.

– Капітан поліції Гайдаш. – Те, що Рута сприйняла за гаманець, виявилося чохлом для поліцейського жетона. Не підіймаючи рук, Гайдаш розгорнув чохол, почекав, доки Рута опустить погляд на посвідчення, а тоді запитав: – Давно знайома з Богданом Лавриком?