Максим Кидрук - Доки світло не згасне назавжди

Коли Рута, відчувши, що зголодніла, спустилася з пагорба, сонце вже перевалило зеніт. На Андріївському ринку біля старого автовокзалу вона купила собі шаурму. Уроки вже закінчилися, але додому не хотілося. Рута пройшла пішки всю Київську, потім Соборною дісталася до центру міста. У мобільній кав’ярні навпроти кінотеатру «Україна» взяла лате, побродила «бродвеєм» і, проминувши готель «Мир», дворами рушила до Палацу дітей та молоді.

Прогулянка розслабила її. Заколисуючи в долонях пластянку з кавою, Рута заспокоїлася. Вчорашні нервові розмови з сестрою та матір’ю несподівано постали в іншому світлі, і поступово на місці пригнічених думок виникла ілюзія, нібито життя не таке складне, як здається, і навіть найважчі проблеми можна з легкістю вирішити. Ця небезпечна фантазія цілковито позбавляла страху перед неминучою відплатою за хибні рішення. Рута почувалася так, наче життя вліпило їй оглушливого ляпаса, а вона встояла, витримала удар – як доросла – і тепер готова до чого завгодно.

Звісно, вона помилялася. Життя ось-ось мало явити перед нею одну зі своїх найжорстокіших істин: найдошкульніший удар завжди отримуєш у момент найбільшого розслаблення.

Сестра зателефонувала за чверть до п’ятої. Не виймаючи навушників, Рута натиснула «Відповісти».

– Як ти? – запитала Інді.

Запитання видалося Руті безглуздим.

– Як що?

– Ну, як ти почуваєшся?

Уперше за багато років сестра по-справжньому розізлила її.

– Інді, я вагітна. Мені сімнадцять, і я, блядь, завагітніла. Це неначе дізнатися, що ти хвора на рак! У сімнадцять! Ось як я почуваюся.

– Ти не в школі?

Ще одне нелогічне запитання: вже майже п’ята, Інді відомо, що уроки закінчилися. А потім… у голові сколихнувся якийсь невиразний здогад, і Рута мимоволі напружилася.

– Чого ти питаєш?

– Мама телефонувала.

У грудях тьохнуло.

– І?

– Питала, чи я знаю, де ти.

Рутине серце стиснулося ще більше.

– Вона ж могла сама мене набрати.

У динаміку – тиша. Рута відчула, як до горла підкочує добре знайоме роздратування через те, що не бачить обличчя сестри.

– Інді, не мовчи. Вона щось іще говорила?

– Вона не просила телефонувати тобі, це я сама, ну… – Зрозумівши, що це виправдовування – не відповідь на поставлене запитання, Інді ніяково закашлялася. Потім додала: – Рут, іди додому.

Тієї миті Рутина млява підозра переросла в упевненість.

– Вона розповіла батькові? – Її обличчя немовби замерзло, дівчині не вдавалося поворухнути жодним м’язом.

– Я не знаю.

Рута вловила її – майже невловиму паузу перед відповіддю.

– Інді, скажи мені.

– Вона запитала, чи я не знаю, чому ти затримуєшся, запитала, де ти, і додала, що вони чекають на тебе.

Вони.

Рутине лице набуло жовтуватого відтінку.

– Бляха! – Затишна ментальна бульбашка, в якій дівчина ховалася впродовж п’ятигодинної медитації на Пагорбі Слави, несподівано луснула.

– Чому ти його так боїшся?

– Бо останнім часом він поводиться так, начеб єдина мета його існування – зіпсувати мені життя!

– Не треба так.

– Мені жопа!

– Мама знає, що робить.

– Ніфіга вона не знає! – Рута боролася з бажанням висмикнути навушники з вух, викинути телефон і чкурнути геть; з рота аж слина летіла. – Дарма я їй зізналася! І тобі не треба було розказувати!

– Охолонь. – Інді стримувалася. – Я на твоєму боці.

– Ти не розумієш, – заливаючись багрянцем, цідила Рута. – Ти вже три роки тут не живеш. Вони ненавидять мене. Обоє!

– Не мели дурниць! Особливо про маму. В її бажанні бачити тебе лікаркою немає нічого поганого. Вона за тебе горою стоїть.

– Це ти не мели дурниць! Ти не бачила її обличчя вчора. Вона навіть не накричала на мене, бо їй начхати. Уявляєш? – фрази накладались одна на одну. – Я розчарувала її, Інді, не виправдала сподівань, і тепер вона думає, що я зовсім якась нетямуща, не варта навіть того, щоб на мене голос підвищувати!

– Вони тобі не вороги. Ми сім’я. І ми повинні діяти як сім’я, розрулити це все разом. Сама ти не впораєшся.

Рутині очі спалахнули металевим світлом.

– Ну звісно, не впораюся! Я ж не знаю, що мені робити з моїм життям, а ви всі такі розумні та правильні!

Інді набридло їхнє пустопорожнє перегиркування, і вона втомлено промовила:

– Мені жаль, що я не можу бути поряд.

Рутине обличчя загострилося, вона вся напружилася, ніби очікувала на доторк розпеченого металу, а потім ураз поникла.

– Бляха, Інді… – Плечі опустилися, на очах проступили сльози. – Я так сумую…