Максим Кидрук - Доки світло не згасне назавжди

– Коли ти повертаєшся? – запитала Рута.

– Якщо все добре, у п’ятницю ввечері. Найпізніше – в суботу зранку. Ілля вже вільний, уже все склав, але я не можу поїхати з ним. Мушу бути тут.

– Я чекатиму. – Рута стишила голос, ніби боялася, що її хтось підслухає. – Я тебе дуже чекаю.

– Вище носа, мала. Все буде пучком. Прорвемося.

Закінчивши розмову, Рута підвелася й уперто стиснула щелепи. Лара не залишив їй вибору. З них двох сильною повинна стати саме вона. Вона візьме все у свої руки. Інді має рацію: поговорити з матір’ю, написати перше ЗНО, зробити аборт. Отакий план. Заштовхавши телефон до задньої кишені джинсів, дівчина попрямувала до скупо підсвічених вуличними ліхтарями панельних багатоповерхівок, що безладно громадились удалині.

Реакція Аміни виявилася значно менш бурхливою, ніж очікувала Рута. Вислухавши доньку, жінка лиш ошелешено притихла. Спливла хвилина, доки вона спробувала щось промовити, кілька разів навіть розтуляла губи, проте не спромоглася витиснути із себе жодного звуку. Аміна помітно зблідла – всі кольори на обличчі немовби зсунулися в бік сірого – і зсутулилася. Рута пригнічено тупилась у підлогу, їй було боляче дивитися на розчаровано опущені кутики рота й збентежено застиглі очі матері.

Зрештою Аміна не своїм голосом запитала, чи Рута впевнена, що вагітна. Дівчина мовчки дістала з шухляди тест і показала його матері. Наступне запитання було про термін. Рута відповіла: три тижні. І тільки після цього Аміна поцікавилася, як вона почувається. Під зневіреним материним поглядом дівчина почувалася так, ніби її підсмажують на повільному вогні, однак запевнила, що добре, з нею все гаразд.

Потім вони довго мовчали, й тепер уже мати уникала дивитися на доньку.

Після кількох хвилин обтяжливої тиші Аміна нерішуче, наче боялася зруйнувати власний голос, запитала, чи Рута згодна на аборт.

Отримавши ствердну відповідь, мати якийсь час споглядала свої складені руки, після чого підсіла ближче та обійняла доньку. Дівчина гірко розплакалася. Не бажаючи, щоби плач долетів до вух батька, вона закусила кулак і примусила себе затихнути.

Попри обійми, Руту пригнічувала материна мовчазність. Їй хотілося говорити – вирішити, як діяти далі, з’ясувати, коли краще зробити аборт, почути щось заспокійливе, – словом, говорити, говорити, поки не закінчаться слова, проте розмова не складалася. Аміна ніби через силу пообіцяла, що домовиться на вівторок про необхідні аналізи, після чого знову принишкла.

Вони просиділи, обіймаючись, аж поки Рута не сказала, що її хилить на сон. Аміна, якось невпевнено побажавши доньці на добраніч, підвелася. Коли мати, зупинившись на порозі кімнати, озирнулася, Рута пошепки попросила її нічого не розповідати батькові. Аміна вимучено посміхнулася – звісно, вона не розповідатиме, – а тоді переступила через поріг і, кинувши щось на кшталт «поговоримо завтра», безшумно причинила за собою двері.

Рута роздяглася, розстелила постіль і погасила світло. Поговоримо завтра. Про що їм іще говорити? Вона не змінить свого рішення. Вона робитиме аборт. Кілька хвилин дівчина прокручувала в голові розмову та зрештою почала думати, що материну понуру безмовність треба пов’язувати не так із жалем, як із болісним розчаруванням. Почуваючись нікчемою від того, що не виправдала сподівань матері, Рута сховала лице в подушку та проплакала до півночі.

Уранці понеділка, 20 травня, Рута Статник вийшла з дому з твердим наміром відвідати школу. Щось спонукало її вдавати, ніби вчора нічого не сталося, а в її житті досі все як завжди. Наче, не думаючи про вагітність, вона могла й почуватися не вагітною.

Зазвичай дорога до школи займала не більше як п’ять хвилин – треба було перескочити на інший бік Грушевського й трохи спуститися вулицею, – та цього разу лише до пішохідного переходу Рута пленталася майже десять. За крок від «зебри» дівчина спинилася. Перед очима досі маячіло засмучене обличчя матері (за сніданком вони не обмінялися жодним словом), у свідомості мерехтіли фрагменти Лариних фраз (дещо розмиті, неначе вона вчитувалася в них на швидкості), і понад усім цим сяяла холодними вогнями особливо дошкульна думка, що засіла в мозку відразу після пробудження, коли Рута почула, як її батько, гучно сякаючись і спльовуючи, приймає душ: якби не сварка з ним, вона б не поїхала з Ларою, не напивалася б, а отже, нічого цього не було б. Сонце піднялося достатньо високо, та поки що не пекло, і Рута, підставивши обличчя м’яким променям, уявила, як це – сидіти на уроці, коли голову переповнює все це лайно, а живіт розпирає від газів.