Максим Кидрук - Доки світло не згасне назавжди

Нічого лячного в її снах не було, і Рута взагалі ними не переймалася б, якби не дошкульні напади дежавю, що незмінно накочували опісля. Все починалося з утоми чи нервів. Після кількох напружених днів Руту огортали дивовижно реалістичні сни першого типу. Впродовж наступних трьох-чотирьох ночей дівчина мовби в записі передивлялася фрагменти власного життя. За ними надходили сни другого типу. Вони тривали одну-дві ночі, дуже рідко три, і після їхнього завершення Рута мала такий вигляд, нібито цілий тиждень не склепляла очей. Водночас зі снами, в яких вона вешталася занедбаним містом, з’являлось оглушливе почуття дежавю. Напади стрясали її по кілька разів на день й подекуди були такими сильними, що Рута заледве не втрачала свідомість. Про їхнє наближення сповіщав спалах болю між скронями й ірраціональне відчуття несправжності всього довкола. Протягом двох-трьох хвилин Рута почувалася так, ніби переглядала фільм, який колись уже бачила. Усе до дрібниць здавалося знайомим: місце, запахи, звуки, чиїсь слова та дії. Звісно, це була ілюзія, просто омана – Рута ніколи не передбачала конкретних подій, – та вона була нестерпно реальною. Такою реальною, що дівчині паморочилось у голові, серцебиття пришвидшувалося, а ноги ставали ватяними.

Ніч із понеділка на вівторок минула неспокійно, проте без сновидінь. Чи принаймні Рута їх не пам’ятала. Перший сон-спогад наздогнав її на другий день після того, як вона дізналася про смерть Якова Чорная. Схожі емоційно нейтральні сновидіння повторилися в середу та четвер. Зате в ніч із п’ятниці на суботу, щойно поринувши в сон, Рута опинилась у сповитому тишею, безлюдному Рівному. З нав’язливим відчуттям, неначе неодмінно мусить когось там знайти.

Сон не був тривожним, але в суботу вранці Рута насилу продерла очі.

На підлозі біля ліжка надривався її мобільний. Дівчина намацала та підняла його. Іванка. Вчора ввечері дівчата домовилися, що Іванчин тато підвезе їх до Молодіжного. Притиснувши телефон щокою до вогкої від слини подушки, Рута прийняла виклик. Іванка повідомила, що за п’ятнадцять хвилин чекатиме на неї під під’їздом, і доки подруга встигла вигадати правдоподібну відмазку, чому не зможе поїхати, обірвала зв’язок. Рута ще хвилин п’ять лежала, приречено втелющившись у стелю, після чого сповзла з ліжка, допленталася до ванни й нашвидкуруч привела себе до ладу.

Вони спізнилися. Тобто біля воріт Молодіжного з’явилися вчасно, проте ні Рута, ні Іванка раніше на кладовищі не були, а тому ще чверть години проблукали, шукаючи місце поховання. Коли вони нарешті дісталися потрібного сектора, відспівування добігало кінця, й копачі, діловито потираючи пошерхлі долоні, готувалися забивати труну.

Попрощатися з Яковом Демидовичем зібралося трохи більше ніж півсотні людей. Зо два десятки тісною купкою обступили труну, решта тупцяла в проходах між сусідніми ще свіжими могилами. Наблизитися до труни дівчата не могли (та й не хотіли, щиро кажучи), тож оминули натовп із півночі й зупинилися просто серед голого поля, уже розміченого, проте ще без могил.

Було сонячно та вітряно. На заасфальтованих доріжках, що розділяли Молодіжне на приблизно однакові прямокутні сектори, блищали мілкі калюжі. Рутині мокасини швидко почорніли від вогкої та жирної землі. Їй доводилося постійно переминатися з ноги на ногу, щоб зовсім не вгрузнути.

Коли священик, пропускаючи копачів, відступив, Рута несподівано збагнула, що між нею та труною більше нікого немає й вона дивиться просто на мертвого вчителя. Землистий колір шкіри на гострих вилицях не надто дисонував зі звичним блідуватим обличчям Чорная, тож у Рути виникло враження, мовби вчитель просто заснув. Ні складені на грудях руки, ні запалий живіт, ні карикатурно завеликий костюм не допомагали подолати огидне й лячне відчуття, немов на її очах ховають живу людину.

Рута відвернула голову. Впродовж наступної хвилини перебігала очима з мармурових надгробків удалині на худі хрести над ближніми могилами, уважно вивчала смітник на перетині асфальтованих доріжок, потім перекинулася на залишені після поминальної неділі й уже вицвілі на сонці писанки та паски, коротше, робила все, щоб не дивитися на тіло Якова Демидовича. Зрештою вперлася поглядом у землю під ногами.

Спливло кілька хвилин, священик затягнув «Трисвяте», і труну спустили в могилу. А тоді Іванка легенько штурхнула подругу ліктем.

– Що таке? – підвела голову Рута.

Подруга стрельнула очима в бік натовпу. Рута простежила за її поглядом і легенько сіпнулася, зрозумівши, що Анна Ігорівна, дружина Чорная, пильно приглядається до них.