Максим Кидрук - Доки світло не згасне назавжди

Похорон перенесли – спершу на четвер, потім аж на ранок суботи. В ніч убивства, ще до того як його сина заарештували, Стеренчук-старший узявся обдзвонювати знайомих: смикав за ниточки – всі, до яких міг дотягтися. Юрій Стеренчук був людиною товариською та дуже небідною, тож знайомих мав чимало, зокрема й серед працівників прокуратури та поліції. Тож у неділю лікар, який проводив експертизу тіла, нібито виявив у крові Чорная чималий вміст алкоголю. У понеділок уранці адвокати затриманого зустрілися зі слідчими й озвучили власну версію подій: сутичка почалася до того, як Стеренчук і Чорнай потрапили в поле огляду камери, і винуватцем конфлікту був саме Чорнай. Про самооборону, вочевидь, не йшлося – запис інциденту відкривав небагато простору для маневру, – та висновок судово-медичного експерта давав змогу акуратно змістити акцент із навмисного вбивства на дії у стані афекту. Проте адвокати схибили: Чорнай слабував на серце і зовсім не вживав алкоголю. У 12-й школі про це знали навіть прибиральниці. Олександра Скрипаль, директорка школи, поклопоталася, щоб у вівторок про це дізналися ЗМІ. Опублікована того самого дня стаття зчинила галас, завдяки якому суддя ще двічі протягом тижня призначав додаткові експертизи (остання довела, що Чорнай був тверезим) і лише в п’ятницю ввечері дозволив родичам забрати тіло з моргу.

Спочатку на похорон збирався весь 11-А. Коли стало відомо, що Якова Демидовича ховатимуть у суботу, кількість охочих попрощатися з учителем скоротилася рівно вдвічі, а зрештою до Молодіжного кладовища приїхали тільки Рута, Іванка та троє їхніх однокласниць.

Рута й сама була не рада, що зголосилася. По-перше, за тиждень спричинене вбивством почуття розгубленості не те щоби притупилося, але якось відступило на другий план. Навчальний рік добігав кінця, наближалося ЗНО. По-друге, з понеділка Руту не полишало відчуття, начеб ось-ось почнеться застуда, яка чомусь ніяк не починалася. Зранку в п’ятницю дівчині було так кепсько, що вона просто змусила себе підвестися та піти до школи, а весь той день почувалася так, ніби тягає під шлунком цеглину. По-третє, якраз напередодні похорону повернулись яскраві сни.

Зазвичай Рута спала без сновидінь, а ось після стресу чи коли дуже втомлювалася бачила дивовижно реалістичні сни. Її сни були двох типів (дівчина припускала, що насправді бували й інші, просто після пробудження пам’ятала лише два різновиди). Перший – яскраві моменти з минулого, часто саме ті, про які Рута думала перед тим, як заснути. Інколи під час таких снів вона розуміла, що спить, хоча навіть коли це траплялося, по-справжньому усвідомленим сновидіння не було: дівчина тільки спостерігала за собою, неначе дивилася фільм, і не впливала на те, що відбувалося.

Ці сни були здебільшого приємними та нешкідливими.

Другий тип був інакшим, більш химерним і виснажливим: після нього Руті здавалося, що вона не спала взагалі. Дівчина на диво легко засинала, наче в колодязь провалювалася, та майже відразу прокидалася – тобто прокидалася вві сні – на тому самому місці, де заснула, і все довкола було таким, як зазвичай, лише трухлявим і старим. У таких снах Рута немовби опинялася в цілковито занедбаній і безлюдній копії реального світу. Підлогу в її квартирі вкривав шар сухого сірого пилу, подекуди такий товстий, що під час ходьби він здіймався з-під ніг хмарками; дерев’яні меблі кришилися від найменшого дотику; асфальт на знайомих вулицях розповзався чорними тріщинами, з яких стирчали жмутки цупкої трави, а колись охайні кущі навколо дитсадка під її багатоповерхівкою перетворилися на справжні непрохідні хащі. І найважливіше – у таких снах не було сонця. Не через те що його затуляли хмари – не було взагалі. Рута досить довго цього не зауважувала. Їй ввижалося, неначе небо заволокло імлою – дуже високою й тому непомітною, – і лише згодом, усвідомивши майже цілковиту відсутність тіней, дівчина збагнула, що світло надходить звідусіль. Без сонця небо скидалося на безбарвний мертвий купол, з якого цідилося холодне монохромне світіння.

Сновидіння другого типу оселялися в її голові нечасто, проте були безкінечними. Рута проживала їх начебто наяву, відчуваючи кожну хвилину. Вона усвідомлювала, що снить, і контролювала свої дії, ось тільки користі з того не було ніякої – у тій застиглій, пошарпаній подобі реальності нічого не ставалося. Дівчина тинялася порожнім містом, видиралася на дахи багатоповерхівок, безцільно блукала квартирами сусідів… аж доки не прокидалася, стомлена та невиспана.