Максим Кидрук - Доки світло не згасне назавжди

– Як Анна Ігорівна?

– Чесно: я думала, буде гірше. Тобто я не чекала, що вона рватиме на собі волосся, але вона… ну…

– Трималася?

Ні, не так. Трималася – не зовсім те слово. Анна Чорнай не просто трималась, а поводилася так, ніби ховали когось іншого, а не її чоловіка. Проте Рута вирішила, що Інді навряд чи її зрозуміє, тож замість заперечно мотнути головою нерішуче погодилася:

– Ну, так, непогано, – пауза, – трималася.

– Може, вона лише на людях. Ну, налаштувала себе. А вдома за зачиненими дверима все зовсім інакше.

Рута знизала плечима. Інді трохи почекала, сподіваючись, що сестра ще щось скаже, однак розмова не йшла. Зображення на її екрані було зернистим і мерехтливим – смартфон одчайдушно намагався компенсувати нестачу освітлення, – й Індія тільки зараз зауважила темні півмісяці під Рутиними очима.

– Ти геть прибита.

– Та все якось разом навалилося. – Рута провела долонею по обличчю. – Цей похорон. Батько. Двадцять третього перше ЗНО.

– Українська?

– Так.

– Ти готова?

– Готова. Але не розумію, навіщо воно.

Інді мимоволі насупилася: сестра була сама не своя. Що означає навіщо ЗНО?

– Без нього не отримаєш атестат.

Рутин погляд став тягучим і важким. Вона скривилася та з помітним роздратуванням у голосі виплюнула:

– Ти зараз як батько.

Інді намірилася відповісти – її зачепив радше тон, аніж слова, – проте, подумавши, стулила рота. Вирішила пропустити сестрин закид повз вуха.

Рута стомлено проказала:

– Ми вчора знову погиркалися.

– Що цього разу?

– Не з батьком. Він зі мною не розмовляє ще з тієї ночі. З мамою.

– Навіть так. Через що?

– Усе те саме. Через вступ. Хоче, щоб я нарешті визначилася, куди подаватиму документи.

Аміна воліла, щоб доньки стали лікарками. Не так через любов до професії, як через прагнення втримати їх обох у Рівному. Вона працювала операційною медсестрою в міській лікарні, і ще до того, як Індія пішла в останній клас, без упину переповідала дівчатам байки з роботи, потроху формуючи в них переконання, що лікувати людей – престижно й водночас захопливо. Дуже делікатно, не нав’язуючись, Аміна натякала, що могла б домовитися про практику, а згодом допомогти із працевлаштуванням. І ще як було б чудово, якби сестри навчалися в одному виші, а потім працювали в одній лікарні. Ну, коротше, звичні мамські штуки.

На канікулах перед одинадцятим класом Інді якось прохопилася, що хоче навчатись на модельєра – вона любила малювати й часто вигадувала різне вбрання, а на початку десятих років навіть відвідувала художню школу, – та далі розмови справа не пішла, і після закінчення школи, піддавшись на вмовляння матері, Індія вступила на медичний факультет Тернопільського медуніверситету. Зате Рута, коли настала її черга, слухати не бажала про кар’єру медика. Щоб мати змогу подати документи на вступ до медичного ВНЗ, третім предметом у ЗНО вона мусила обрати біологію. Рута зволікала до останнього та зрештою вибрала англійську мову, що абсолютно перекреслювало можливість вступу на будь-яку лікарську спеціальність.

– Можеш вважати мене занудою, – мовила Інді, – але вже б час тобі визначатися.

– Я не поїду до Харкова, – відрубала Рута.

Дізнавшись про Рутине рішення щодо третього екзамену, Аміна засмутилася, проте відступатися наміру не мала й уже наступного дня взялася підшуковувати інший, гідний її доньки університет. Зупинилася на Національному юридичному університеті ім. Ярослава Мудрого в Харкові, ймовірно, тому, що в Харкові жила її тітка Мейрам Алієва. Рута, коли про це почула, тільки закотила очі та, грюкнувши дверима, зачинилась у своїй кімнаті.

– А ти говорила їй, що хочеш… ну… – побачивши, як змінилось обличчя сестри, Інді обірвала запитання на півслові.

Над головою Рути немовби нависла темна хмара.

– Хочу що? – вона з викликом подивилася на Інді.

– Хочеш стати письменницею. – Інді вдала, ніби не помічає, як її сестра ментально барикадується.

– Невизнаною письменницею, – несподівано дзвінким голосом випалила Рута. – Вона так і сказала: невизнаною письменницю я зможу стати завжди, а перед тим, як і всі нормальні люди, маю здобути нормальну освіту, – дівчина пальцями зобразила лапки. – Нормальні, блін, люди.

– Не скипай. Я через це вже проходила. Вона так натякає, що почувалася б спокійніше, якби ти подумала про запасний план.

Запасний план. Усі постійно торочать їй про запасний план. Рута спершу скривилася, а тоді, похитавши головою, відкинулася на подушку. На обличчі застигла понура посмішка. Інді, відчувши за тією посмішкою мовчазний докір, відвела погляд від екрана.