Светлана Талан - Букет улюблених квітів

— Потім роздивишся, — промовила вона. — Сподіваюся, що сподобається. Допомога потрібна?

— Зараз надійде Галина, й тоді вже будуть усі, — відповіла їй Тамара і сказала, що час накривати на стіл.

Поки жінки клопоталися біля столу, Анатолій пішов поспілкуватися з хлопчаками. З Федьком та Олегом у нього склалися добрі, дружні взаємини. Хлопці непогано сприймали його як друга, а от чи сприймуть як вітчима Анатолій не знав. Ще й Тамара не квапилася з відповіддю. Чоловік перекинувся кількома фразами з дітьми й запитав:

— Як гадаєте, ваша мати погодиться стати моєю дружиною?

Схоже, запитання не заскочило братів зненацька. Вони були вже в тому віці, що розуміли, які стосунки пов’язують чоловіка з їхньою матір’ю. Федько з Олегом перезирнулися, і старший хлопчик відповів:

— Вас, дорослих, нам не зрозуміти.

— Як і вам нас, — додав Олежик.

— То чи варто мені сьогодні робити Тамарі офіційну пропозицію? Порадьте мені, — звернувся Анатолій до хлопчиків.

— Спробуйте, але жінки такі непередбачувані! — серйозно, якось зовсім по-дорослому мовив Федько.

— Гаразд! Я спробую! — вирішив Анатолій.

Барс гарикнув і побіг до хвірточки. Обнюхавши жінку, що ступила до двору, він привітно замотав хвостом.

— Привіт-привіт, старенький! — сказала та, попестивши пса.

— Галюню, вітаю!

Тамара вийшла їй назустріч, обійняла, поцілувала. Жінка віддала їй пакет із подарунком, поздоровила зі святом.

— Проходь, прошу за стіл, — запросила її Тамара. — Уже всі зібралися. Хлопчики! Ходіть-но сюди! — покликала вона дітей.

Федько й Олег підбігли до Галини, обійняли її та привіталися.

— Як ти, Олежику? — запитала Галина, сідаючи до столу.

— Усе добре! — усміхнувся той. — А ти як?

— Усе, як завжди, — Галина ухилилася від прямої відповіді.

Застілля було в самому розпалі, коли Анатолій попросив слова. Він підвівся, помітно хвилюючись.

— Друзі, я вже давно знаю Тамару, — почав він, — іще зі шкільної лави.

— А коротше можна? — перебила його Галина.

— Можна! Сьогодні я хочу офіційно попросити Тамариної руки, — сказав Анатолій, і кінчики його вух спалахнули червоним. — Ось каблучка. — Він відкрив коробочку. — Томо, ти згодна стати моєю дружиною?

Тамара знітилася.

— Ну ти й знайшов час, — промовила вона й підвелася.

Жінка дивилася на каблучку, а у пам’яті з далекого минулого перед нею постав образ Марка — теж із відкритою коробочкою, але з набагато скромнішою обручкою. Тоді вона відповіла «так», і закохані заприсяглися бути разом завжди. Тепер же Тамара розгубилася. На неї спрямували запитальні погляди кілька пар рідних очей, а вона не знаходилася з відповіддю. Анатолій її багато в чому влаштовував, як і їхні стосунки, але жити разом, прокидатися з думкою про нього й лягати з нею, Тамара не була готова. Їй не хотілося ображати Анатолія, який стільки років чекав на її кохання, але й сказати «так» чоловікові, якого поважала, сприймала, сумувала, коли довго не бачила, але без якого, була певна, проживе, зараз не могла. Їй здавалося, що кохання до Марка все ще тримає в полоні її душу й саме воно заважає стати за дружину іншому.

— Томо, не мовчи! — обізвалася Марина, порушивши паузу, яка затяглася.

— Дякую, Толику, — промовила зворушено Тамара. — Я ціную тебе, наші стосунки, але... Я не знаю, чи готова наразі стати твоєю дружиною, чи ні. Справді, не знаю. Мені потрібно трохи часу, щоб усе обдумати.

— Скільки часу тобі потрібно? — невесело запитав чоловік.

— Днів десять, — випалила Тамара, не замислюючись.

Саме така відповідь прийшла жінці на гадку і, просто щоб уникнути незручної ситуації, вона її озвучила. Анатолій уже натякав на одруження, але Тамарі щоразу вдавалося ухилитися від прямої відповіді, хоча вона розуміла, що колись їй таки доведеться сказати йому «так» або «ні». Попри те що підсвідомо жінка була готова до серйозних і довготривалих стосунків із Толею, зрозуміти до кінця, чи хоче вона все життя прожити з ним, вона так і не змогла. Ота відмовка про десять днів була просто зволіканням, і Анатолій це розумів. Чоловік усміхнувся і запропонував випити за чарівну Тамару. Тост розрядив напруження, що повисло в повітрі, всі перехилили келихи й енергійно запрацювали виделками. Тамара полегшено зітхнула. Вона вдавала веселість, однак усе ще була напружена.

— Томо! Ледь не забула! — раптом вигукнула Марина. — Моя знайома, сусідка, говорила, що у найближчі вихідні поїде із сином на дачу та відкопає тобі білосніжні гібридні лілії.