Светлана Талан - Букет улюблених квітів

— Розкажіть мені про неї, Славо, — попросила жінка. — Я була дитиною, коли вона загинула.

— Як це трапилося?

Тамара не знала чому саме, але цей чоловік викликав у неї довіру, і вона стисло розповіла про той день, коли вони з мамою поверталися додому й сталася трагедія.

— Тамаро, ви... бачили обличчя вбивці? — стиха запитав чоловік.

— Так! Упродовж багатьох років я силою своєї уяви намагалася зробити це лице старшим, потім — зістарити, щоби впізнати за випадкової зустрічі, але так і не зустріла.

— І він залишився непокараним?

— Виходить, що так, — зітхнула жінка. — То ви мені розкажете про маму? Яка вона була?

— Гарна. Вродлива, скромна, чуттєва й завжди весела.

— Такою і я її пам’ятаю.

— У вас є фото Елі? — запитав він.

Тамара на мить завагалася. Елею її маму називали лише близькі люди, зазвичай, до неї зверталися Елеонора, іноді — Нора.

— Є. Ви хотіли б їх подивитися?

— Звісно!

— Тоді мені доведеться запросити вас на чай, — сказала Тамара. — Я давно не розгортала старий альбом. Залюбки це зроблю разом із вами, але ви маєте мені розповісти все, що знаєте про мою маму.

— Домовилися. До речі, я можу вас підвезти, — запропонував Слава.

— Було б непогано, — погодилася жінка. — Але на чай запрошу вас не сьогодні. Чи не дасте мені номер свого мобільного телефону?

— Обов’язково! — відповів чоловік, і вони обмінялися номерами.

Тамара поглянула на годинник — четверта пополудні. У неї все було готово до приходу гостей. Вона не збиралася святкувати свій день народження в день загибелі матері, але Марина, її старша подруга та хрещена, наполягла на тому, що тридцять п’ять років — ювілей, тож хоча би посидіти за пляшкою вина можна. Те, що прийде її привітати Анатолій, жінка не сумнівалася. Вони зустрічаються вже майже п’ять років, а він кохає її, свою однокласницю, ще зі шкільної лави. Нещодавно чоловік запропонував одружитися, на що Тамара попросила час, аби все обміркувати. Зараз жінка трохи нервувалася, бо, напевно, Анатолій запитає її знову, чи згодна стати його дружиною, а вона ще не визначилася. Тамара й сама не знала, чи кохає чоловіка, чи зустрічається з ним тому, що неспроможна й далі нести тягар самотності. Те, що справжнє кохання буває в людини лише раз за життя, жінка не сумнівалася. Вона по-справжньому палко кохала Марка — першого свого чоловіка. Повертаючись п’ятничного вечора з навчання в обласному центрі, вона познайомилася у переповненому автобусі зі студентом автодорожнього інституту Марком. Випадкове знайомство поступово переросло в кохання, і молоді люди почали зустрічатися у вихідні, коли обоє приїжджали до рідного міста. Марк був старший від Тамари на три роки, і така невелика різниця у віці подобалася дівчині, але було дещо, що змушувало її бути обережною. Тамара завжди пам’ятала настанову єдиної близької їй людини Баулі про те, що не можна розповідати своєму обранцеві всієї правди про родину. Тож вона мовчала, і за порадою Баулі винайняла кімнатку в одному з гуртожитків свого міста, де було завжди шумно, а кімнати кишіли тарганами. Тамара сказала Маркові, що вона сирота і немає ніяких родичів. Вона вважала, що така невеличка брехня не завадить їхньому щастю. І справді, вони з Марком незабаром побралися, народили свого первістка Федька, і здавалося, ніщо не затьмарить їхнього щастя, якби не трагічна загибель чоловіка.

— Привіт, сонечко! — почула вона чоловічий голос і від несподіванки здригнулася. — Вибач, що налякав, — сказав Анатолій.

Він стояв з букетом білих лілій і всміхався.

— Я не чула, як ти зайшов, — зізналася жінка. — Задумалася і так налякалася!

— Вітаю з днюхою! — Чоловік простягнув руку з букетом.

Жінка взяла квіти й одразу відчула їхній п’янкий і витончений аромат.

— Дякую! — усміхнулась вона й понесла квіти ставити у вазу. — Але навіщо ти вдруге даруєш мені квіти?

— Як удруге? — здивувався Анатолій.

— Сьогодні вранці я знайшла на лавці біля двору букет білих квітів. Не опирайся, знаю, що то ти їх приніс! — усміхнулася Тамара.

— Мені, звісно, приємно, що ти подумала на мене, але, Томо, то був не я.

— Отакої! — засміялася Тамара. — Напевно, хтось забув тут свій букет, а я його швиденько забрана! Нехай вибачають, я не навмисне! А ось і моя дорогенька Маринка!

Марина привіталася, обійняла подругу, поцілувала в щічку, поздоровила з днем народження та вклала до рук гарно запакований подарунок.