Галина Бабич - Тюті

"Два роки одружені, а він таївся, — злостилася Нюра. — Ну, Марійцю, буде тобі сьогодні і електрика, і Надєжда, і соболі!"

Того вечора у добротному будинку довго не спали. Учора щасливе подружжя з'ясовувало стосунки, минуле. З'ясовувала, власне, Нюра. Марієць тільки й промовив: "Прости, що не сказав раніше, Померли вони обоє: і дружина, і дитина".

— Ох, нещасна я. Ти мені світ зав'язав, марієць вонючий. Потайний який, бігав із сундучком під Кокору, фоткою милувався! Іди, марійцю, з моїх очей!

І пішов...

Як тягнули високовольтну лінію під час будівництва Київської ГЕС. Марієць згорів на стовпі від замикання. Тільки гумові черевики й лишилися. Ховало Марійця усе село, багато й чужих було: з Івано-Франківська, Мінська, Москви. Це бригади, прислані для завершення "будови віку" — Київської ГЕС. Не було тільки жодного земляка небіжчика, з його холодної батьківщини. Шанобливо і жалісно говорили про "дорогого Альошу". Прийшов і дід Пинчук, Сказав усього п'ять слів:

— Це мій онук. Простіть старого.

Хтось із класиків писав, що най-сильнішу любов можна пізнати тільки уві сні. Погоджуватися з класиками не обов'язково. Проте в мої останні студентські канікули я вочевидь любила Кокору з її смолистим духом сосни, сушену рибу, прогріту сонцем солодку конюшину, бабу Варку. Та ближче до вересня навідувалися думки: "Як там мої Тюті? Хочу в Київ, у гуртожиток. Студента завжди, немов магнітом, тягне на перше вересня в аудиторії, на лекції. Потім хіть пропадає...

А ось і ми, Тюті!

Київ. Солом'янка. Гуртожиток. Яскраве світло у вестибулі, вимиті плафони, запах фарби після ремонту, піаніно в Лен-кімнаті, новий телевізор.

Якщо ви полюбляєте правду, то почуйте її. Тюті мали свою традицію: напередодні першого вересня ми їхали на Воло-димирську гірку, потім до пам'ятника Тарасові Шевченку. За наших студентських років Володимирська гірка була майже такою, як її знав і змалював Нечуй-Ле-вицький у своєму творі "Вечір на Владимирській горі". Кольори неба, хмарок над

Подолом і задніпровськими просторами нагадували йому "Швейцарію коло Люцерна". Це незвичайне місце в Києві. Сюди приходили й естети, й звичайні городяни, аби набратися позитивної енергетики. А найбільше полюбляли цю місцину студенти. Ходили легенди: ті, що на цій горі освідчуються, неодмінно поберуться. Тут незручно й непристойно голосно розмовляти, лузати насіння. Сюди приходили не задля прогулянки, "а ніби задля якоїсь молитви", задля очищення. Ми тут милувалися побаченим як у картинній галереї. І мріяли. Щоправда існувала іронічна студентська пісня про князя Володимира, але співали її тільки в гуртожитку та ще на кукурудзяному полі в Криму чи під Кіровоградом.

Отож, і цього разу напередодні навчального процесу ми відвідали наше улюблене місце. Пошкодували, що не було з нами геологів.

— Алю, чого це ти така сумна і мовчазна сьогодні?

— То вам здається. Хоча причина для поганого настрою в мене таки є: я більше не буду жити в гуртожитку.

Намагаючись приховати свій розпач, ми в три голоси закричали: "Чому?!"

— Так треба...

Запала неприємна пауза. Зоя Михайленко спробувала розрядити напружену паузу псевдофілософською сентенцією: "Кожна людина суверенна і має право чинити так, як їй заманеться".

Отож, до пам'ятника Шевченкові ми йшли понурі й небалакучі...

Як добре замислитися, то можна дійти висновку, що людям бракує якогось почуття орієнтації, такої, скажімо, що властива бодай птахам. Через те люди нерідко помиляються, зокрема, роблячи ставку на ту чи іншу людину, надаючи надмірного значення тій чи іншій пригоді, ситуації тощо. Саме це відбувалося на наших очах з Алі-ною Колосовською. Але зрозуміла вона це, як і ми, набагато пізніше. Так чи йнак, а незабаром Аліна зникла з гуртожитку. Наші зачіски стали сторчма від звістки, яку принесла Зоя: Колосовську переведено на заочне відділення, з огляду на одруження з її викладачем і наміром виїхати до Сполучених Штатів Америки, куди мають вирядити її чоловіка, призначеного членом одного з консультативних комітетів у ООН.

"А як же птах, що линув у небесну блакить і ніжним клекотом вабив за собою?" — промимрила я собі під ніс.

А тим часом доленосний жовтень був уже не те що за горами Уральськими, а простісінько на порозі. Геологи повернулися з експедиції...

— Колосовська! Виходь на балкон, цілуватись будемо!

Гуртожиток завмер. Гуртожиток знав, що Аліни тут уже давно немає. Але цього не знав геолог Садиков і вже не своїм голосом заволав: