Галина Бабич - Тюті

"Як же тепер без нього? Що ж тепер буде?"

А нічого. Літаки літатимуть. птахи співатимуть, буряки сапатимуть, заліки студенти складатимуть. З приводу звільнення професора Минка, як не дивно, особливих жалів не виникло. Дехто навіть запевняв: "Нарешті, на факультеті зросте успішність, побільшає студентів, що одержуватимуть стипендію". І та "більшість" була задоволена. Тільки не наша кімната. Ми сприйняли те звільнення, наче втрату своєї частки на спадщину. Особливо гострою була реакція байдужої до всього Тетяни Віяр:

— Таж він збуджував аудиторію самою своєю присутністю, що вже казати про його гуманітарні знання. Мені, дівчата, подобалося все, що він писав. А коли виникали суперечки, я завжди була на його боці. Особливо, коли це торкалося "моло-домузівців".

— Овва, наша засоня прокинулась після летаргії і підключилася до літературного процесу, — зреагувала ерудитка Зоя.

— Зою! А хто ж тепер напише нашій соні дипломну роботу?! — підштрикнула Аля, натякнувши на стару історію, коли ультрапринциповий професор особисто і навіть у присутності членів кафедри диктував висновки до курсової роботи, яку ніяк не могла завершити Тетяна. "Мені це дешевше обійдеться"! — виправдовувався тоді перед враженими колегами професор.

— Дівчата, бачите, яка вона жорстока, ця Колосовська! Ви всі мене не розумієте... — зайшлася плачем Тетяна.

— Вієчко, рідненька! Та я ж тільки пожартувала, — кинулась Аліна обціловувати нашу молдаваночку.

Кімната, дешевий зелений абажур, волога у чорних молдавських очах Тетяни, білість гарних рук Колосовської і чотири склянки чаю на столі, — усе змішалося в мої пам'яті. Усе таке дороге. Усе минуло. Але воно було. Дівчата одразу помирилися, бо все-таки вони були однодумцями. Пізніше факультет зазнає інших втрат у викладацькому складі, але... Літаки літатимуть, буряки сапатимуть, літню екзаменаційну сесію студенти складатимуть.

Склали й ми. Геологи надовго поїхали в експедицію на Далекий Схід, ми роз'їхалися навсібіч: хто піонервожатою до піонерського табору, хто до батьків на відпочинок, а я до баби Варки в село Касатови-чі на Дніпрі.

Яскрава мить мого дитинства, з якого я ступала у широкий світ, пов'язана з селом Касатовичі. Тож хочу отут, негайно освідчитися йому в своїй любові, як чоловіки освідчуються жінкам. Роблю це тому, що невдовзі воно стане дном Київського моря. Моє освідчення буде довге, як дорога від села до соснового лісу Кокори. Коли вмирає людина, від неї залишається горбик землі, від тебе, рідні Касатовичі залишиться тільки вода. Вчені-фольклористи і письменники-фантасти пишуть, що вода, земля і вогонь — живі істоти. Письменникам-фантастам не вірю, а от ученим... Адже ти, село моє, житимеш і під водою, як жило у голодні післявоєнні роки і під час окупації. Навіть ті корчі, що з'являться через багато років на обмілілому Київському морі, це не простягнені руки. Ні, милостиню в Касатовичах просили тільки зайди. Дніпрова риба, ягоди, гриби, всіляке зілля та шовковиця, що росла у кожному подвір'ї, рятували людей від голодної смерті. Жінки знали, де яку ягоду, яке зілля брати. Те в Кокорі, те в Боровиці, а ось ожину — тільки в Ровжах. Велику, як оливки, запашну. А дніпровська риба з нехитрими назвами: чехоня,виблиця,червонопірка, яку сушила баба Варка! Таку рибу ви знайдете тільки в Касатовичах.

У сусідньому селі Сваром'ї теж уміли сушити, але не так. Баба Варка одного разу частувала своєю рибою якогось відомого українського письменника, що заблукав під час полювання, то він назвав ту рибу "одним з реальних див України" і просив дати рецепт її сушіння. Баба не заперечувала, хоча застерегла: справа не лише в рибі, а й у печі, і висловила сумнів, що у міських печах, якщо вони взагалі там є, навряд чи вдасться посушити рибу так, як у неї. Утім рецепт все-таки дала.

Отже: на дерев'яну лопату кладеться соломка. На неї — валетом почищена й посолена риба. Жар у печі розгрібається на два боки до челюстей. А далі ловкенько, одним порухом — хоп! — скинути соломку з рибою з лопати так, щоб вона лягла на гарячий черінь. Заслінкою піч закривається на добу. Через добу риба стає прив'яленою. Але в нас любили суху, бо суха довше зберігається, а кісточки так перемлівають, що їх можна їсти як хліб. Тому доби для такої риби замало. Треба ще раз проробити ту саму процедуру. Тільки черінь має бути вже не такий гарячий.

Починаючи з червня місяця і до пізньої осені люди могли прожити на ягодах (суниця, брусниця, чорниця, мучниця, ожина і вже у заморозки — калина). У Касатови-чах не знали, що таке консервування. Не було цукру і книжок на кшталт "Домашнє консервування". Якщо чесно, просто не вміли консервувати, як сьогодні. Молотити у два ціпи, брати і тіпати коноплі уміли. А от маринувати чи консервувати — ні. Часто ягоди сушили. Але здебільшого усе принесене з лісу з'їдалося сім'єю, родичами та сусідами одразу. Гриби (сушені й сирі) ішли на Київ. Це ж яка не яка копійчина, а за неї можна купити дріжджів, батон, борошна, халви на гостинчик.