Галина Бабич - Тюті

Село, що переборювало злидні й наругу, виживало і в голодні роки, і в окупацію, стане пустою водою після пуску останнього агрегату Київської ГЕС 25 жовтня 1968 року. Через багато років фахівці дійдуть висновку, що це "море" — ні більше, ні менше, як "грубе втручання в природний баланс", яке вже породило і ще породжуватиме багато проблем не лише екологічного характеру. Але я хочу розповісти не про монстра над Києвом, а про село Каса-товичі, де я народилася, і яке втопили у цвілій воді бездарні вчені й цинічні комуністичні владарі, ті, що через десять років збудують над Києвом ще й Чорнобильську АЕС...

Касатовичі — це передусім пісок. Пісок на вулицях, пісок на подвір'ї моєї баби Химки, пісок у сінцях і в хаті. Біля лісу він сірий, біля школи на березі Дніпра — білий, навіть золотавий. Хоч би який рясний дощ пройшов, у нашому селі вода ніколи не стояла. Вона одразу йшла в пісок. Щоб на Петра (12 липня) дістатися до великої орелі, що за школою на величезному дубові біля лікарні, треба було йти тільки босоніж, як би не хотілося пофорсити. Форси — не форси, а черевики знімай. Глибоко грузне в пісок боса нога, йдеш понад кручею. А далі — викладений з цегли і пофарбований у темносиній колір колишній монастир. Тепер це лікарня.

Липень, коли я в черговий раз приїхала до баби Химки, був чудовий. Липень — це малина, вишня, ореля. Для великої орелі лікарняний сторож виносив довгу драбину, ще довшу вірьовку і дощечку-сідало. І миттю зладналася гойдалка: то вгору, то вниз, то вгору, то вниз, як у прірву. А пароплав, мов звір, реве на Дніпрі. Назустріч йому баржа, навантажена тюками прив'ялої трави. Привіталися — пароплав з баржею — і розійшлися "як у морі кораблі". А ти гойдаєшся на орелі: угору — вниз, угору — вниз.

Касатівська велика ореля, або гойдалка — точнісінька подоба людського життя. І касатівського теж. Отак, то вгору, то вниз жили Касатовичі та його мешканці, які напевно зауважили б, а чому б не згадати тут принагідно ще й сосновий бір — Кокору, що тягнувся від села аж до районного центру. У цьому лісі ховалися люди й худоба, коли радянська армія форсувала Дніпро, за німців тут ховалися дівчата, щоб не втрапити в ешелон до Німеччини. А скільки побитого люду залишилося в тому лісі! Їхні кістки вимиє колись Київське море. Цією ж дорогою від Кокори поверталися до села щасливчики у 45-му році: хто на двох ногах, хто на милицях, хто з обома руками, а хто з одним рукавом. Та що це я... Кокора могла б більше за мене розказати.

"Жило", мабуть, село й під водою (бо ж кажуть, що вода — жива), жило ще двадцять років, а вмерло навіки у 1986 році, коли горів Чорнобиль. Це ж зовсім близько від Касатовичів. Вода стала мертва, і Кокора стала мертва.

А ще Касатовичі — це дивне слово "марієць", яке вперше почули мої односельці через кілька років після війни.

...Пинчук не признав онука. Чи розум стратив відтоді, як невістку Мотрю вислали з села не знати куди. Не признав, бо нікому тепер не вірив. ЗА ЩО?! Сина Федю у 1938-му забрали в Червону армію і — на Фінську! Потім воював під Ленінградом. Один лист за всі роки. Писав, про поранення й контузію. Сусіди на своїх хоч похоронки одержали чи оті три слова "пропав без вісті". Пинчуки про Федю — нічого. Якось прийшов був голова колгоспу Бабич (у Касатовичах півсела Бабичів) з двома у формі. Він і раніше натякав: "На синові вашому, діду, висить полон! Зрада!" А сьогодні знову:

— Збирайся! — це до дідової невістки.

— Бери тепле.

Мотря робила все механічно і на диво швидко. Запнула тернову хустку у яскраві квіти, поцілувала свекра, зазирнула чомусь у дзеркало і сіла на підводу, біля якої стояло мало не все село. Хто не прийшов

— виглядав або з вікна, або з-за воріт. Переважно діти чи кволі старі. Тільки курява піднялася за підводою, яку аж до Кокори проводжали двоє кошлатих Пинчукових собацюр.

З того часу дід Пинчук жив сам. Землі стало менше (відрізали двадцять соток), господарство ніяке: телятко, двоє собак, що повернулися з-під Кокори, кури. Порався сам... І ось з'являється чужа людина і називає себе онуком. Ви б повірили? Не повірив і дід Пинчук. На доказ родинних зв'язків хлопець простягнув побляклу тернову Мотрину хустку і свій паспорт. Хустку старий упізнав. Залоскотало всередині, камінь став у грудях. Видихнув. Узяв паспорта: Тишин Олексій", (по-батькові

— незрозуміле, але не Федорович).

"Національність — марієць".

— Який же ти мені онук?! — рвав собі серце дід. — Хто тебе прислав на моє горе?

— Мати моя, ваша невістка Мотря. Зласкавтеся, дідуню.