Ю Несбё - Кров на снігу ІІ - Ще Більше крові

— Дякую. Ти можеш підписати папери?

— Авжеж, — сказав Маттіс.

Він натиснув кнопкою кулькової ручки собі на груди і розписався на одному з паперів.

— Це — офіційний документ, і він буде чинним будь-де, куди ви поїдете.

— На його підставі я зможу отримати особове по­свідчення? — запитав я.

— Тут твоя дата народження, тут наші підписи, а твоя дружина зможе підтвердити твою особу як Ульфа Гансена, тож так, цього має бути достатньо, щоб отримати — принаймні тимчасовий — паспорт у посольстві Норвегії.

— Це все, що нам знадобиться.

— Куди ви їдете?

Ми подивилися на нього мовчки.

— Авжеж, звісно, — пробурмотів Маттіс і похитав головою. — Нехай щастить!

Отак ми вийшли серед ночі з церкви подружньою парою. Я був одружений. І, якщо вірити моєму дідові, «найгірше, коли куштуєш уперше». Тепер нам належало просто всістись у «фольксваген» та їхати з Косунда, доки ніхто не прокинувся і не побачив нас. Натомість ми зупинилися на сходах церкви і вражено витріщилися вгору.

— Конфетті, — сказав я. — Тепер усе за протоколом, нічого не бракує.

— Сніг пішов! — вигукнув Кнут.

Великі пухнасті сніжинки повільно пливли повітрям, сідаючи на чорне Леїне волосся. Вона голосно засміялася. Тоді ми збігли сходами вниз і сіли в машину.

Лея повернула ключ і запустила мотор. Вона м’яко відпустила зчеплення, і ми рушили.

— Куди ми їдемо? — запитав Кнут із заднього си­діння.

— Суворо таємно, — відказав я. — Можу тільки сказати — у столицю країни, для виїзду до якої нам не потрібні паспорти.

— Навіщо нам туди?

— Ми там замешкаємо. Спробуємо знайти роботу. Гратимемо.

— У що ми гратимемо?

— Багато у що. У таємні хованки, зокрема. До речі, я згадав анекдот. Як умістити п’ять слонів у «фольксвагені»?

— П’ять, — пробурмотів він собі під ніс, потім різко нахилився вперед, між передніми сидіннями. — Скажи!

— Два спереду і троє ззаду.

Якусь хвилину він мовчав. Тоді відкинувся на своє сидіння і розреготався.

— То що? — запитав я.

— Уже кращає, Ульфе. Але це не був жарт.

— Ні?

— Це ж загадка!

Він заснув іще до того, як ми виїхали з фюльке Фінн­марк.

Був уже день, коли ми перетнули шведський кордон. Монотонний пейзаж поступово мінявся, робився більш різноманітним, наповнювався барвами. Верхівки гір було прикрашено сніговими шапками, мов цукровою пудрою. Лея наспівувала пісеньку, яку вона тільки нещодавно вивчила.

— Просто під Естерсундом є пансіонат, — сказав я, гортаючи шляховий атлас, що я надибав у бардачку. — Схоже, затишний. Ми могли би зняти там номер на дві кімнати.

— Наша шлюбна ніч, — відгукнулася Лея.

— До чого ти хилиш?

— Вона цієї ночі...

Я замислився.

— Так, виходить, що так. Слухай, у нас купа часу, немає жодної потреби квапитись.

— Я не знаю, чого жадаєш ти, любий чоловіче, — сказала вона хрипкувато, позираючи в дзеркало заднього огляду, аби пересвідчитися, що Кнут іще спить, — але ти, либонь, знаєш, що подейкують про шлюбні ночі лестадіанок?

— Ні.

Вона не прокоментувала. Просто крутила кермо нашого автомобіля, дивлячись на дорогу з незбагненною усмішкою на червоних устах. Оскільки, я думаю, вона знала, чого я жадаю. Я думаю, вона знала це ще від того часу, коли поставила мені питання — тієї ще ночі, у мисливській хижі — питання, на яке я не відповів: про що найперше я подумав, коли вона сказала, що я — вогонь, а вона — повітря. Тому що, як сказав би Кнут, кожен знає відповідь на цю загадку.

Вогонь потребує повітря, щоб не згаснути.

Чорт! Яка ж вона вродлива!

То як закінчити цю історію?

Я не знаю. Але на цьому місці я думаю просто перестати її розповідати.

Бо в цьому місці добре. Можливо, надалі станеться щось не таке хороше. Одначе я знаю, що тут і зараз усе ідеально, що зараз я в такому місці, до якого завжди прагнув. Я в путі, але я вже там.

Я готовий.

Я готовий укотре програти.

Фіннмарк, край не надто зна­йомий навіть норвежцям, я змальовував, спираючись почасти на досвід своїх власних подорожей і проживання в цьому краї у 1970-х — на початку 1980-х років, а частково також — на інших розповідях інших людей про саамську культуру, зокрема на свідчення Ювінда Еґена, який люб’язно дозволив мені скористатися з матеріалів його дисертації на тему лестадіанства.

Фюльке Фіннмарк повністю розташований за Полярним колом, між Фінляндією та Мурманською областю Росії ( тут і далі — прим. перекладача ).