Ю Несбё - Кров на снігу ІІ - Ще Більше крові

Йонні повернеться. Було очевидно, що він не повірив Маттісу. І така його позиція щодо Маттіса була безперечно виправданою. В обхід через гірський хребет. Вовки. Ботулізм. Як він бачив моє відплиття на вітрильнику. Похорон Віллі Сварстейна...

Я мало що пригадую з кількох років, змарнованих на університетське навчання, але я пам’ятаю про Вільяма Блекстоуна [17] Англійське прізвище (William) Blackstone і норвезьке (Willi­am) Svartstein перекладаються, відповідно, з англійської та норвезької однаково, як Чорний Камінь. , юриста і філософа XVIII століття, який свого часу опинився на тому самому перепутті, на якому перебував зараз Маттіс, — тобто між вірою в закон і вірою в Бога. Я згадав Блекстоуна, бо дід посилався на нього, вкупі з Ісааком Ньютоном, Галілео Галілеєм і Сьореном К’єркегором, як на приклад того, що навіть найгостріші уми ладні вірити у нісенітниці християнства, гадаючи, що воно дає шанс уникнути смерті.

Маттіс не зрадив мене. Навпаки, він мене врятував. У такому разі хто зв’язався з Йонні та повідомив йому, що я не поїхав з Косунда?

Черговим поривом вітру погода ніби хотіла нагадати мені, що треба рухатися далі. На заході гуркотіло. Згода, згода, я був готовий рушати. Стояла ніч. Якщо Йонні та решта ще не залишили Косунда, вони мали вже десь влаштуватися на ніч і мирно спати.

Я загасив цигарку об стіну хижі, взяв свій шкіряний кофр і закинув на плече гвинтівку. І рушив стежкою до селища, не озираючись назад. Тільки вперед. Бо саме так відтепер мало бути завжди. Хоч би що я залишав позаду себе, тільки так, тільки вперед.

Коли я вийшов на ґрунтову дорогу, небо гуркотіло і тріщало, віщуючи бурю. У темряві я насилу міг роз­гледіти лише обриси будинків і кілька освітлених вікон.

Я ні у що таке не вірив, не очікував, не сподівався. Я просто хотів зазирнути до неї, щоби повернути рушницю та бінокль і подякувати за довіру. І за моє врятоване життя. І запитати, чи не хотіла б вона, можливо, згаяти зі мною залишок свого життя. А потому просто піти — з нею чи без неї.

Я проминув церкву. Будинок Аніти. Молитовний будинок. А тоді я став перед будинком Леї.

Осяйний кривий відьмин палець раптом указав на мене з неба. Будинок, гараж і поламаний «вольво» на мить освітилися примарним блакитним світлом. І вдарила хрипка передгрозова прелюдія.

Вони були на кухні.

Там було увімкнено світло, і я чітко бачив їх у вікні. Вона спиралася на кухонну стільницю, її тіло вигнулося назад у незручній неприродній позі. Уве стояв, по-бичачому нахиливши голову вперед, із ножем у руці. Більшим за той, яким він штрикав був мене. Він поводив ножем у неї перед обличчям. Погрожував їй. Вона відсахнулася ще далі — подалі від ножа, подалі від свого дівера. Вільною рукою він ухопив її за шию, я бачив, що вона закричала.

Я приклав гвинтівку до плеча. Націлився йому в голову. Він стояв боком до вікна, тож я міг поцілити його у скроню. Мені туманно пригадалося щось таке з оптики, про заломлення світла, яке проходить крізь скло, і я трохи опустив приціл гвинтівки. На рівень його грудей. Я підняв лікті, глибоко вдихнув — на більші приготування бракувало часу — знов опустив лікті та, видихнувши, став поволі натискати на спусковий гачок. Я почувався на диво спокійним. Іще один світловий палець роздер небо, і я побачив, як голова Уве автоматично обернулась до вікна.

Навколо мене знову був морок, але Уве так само дивився у вікно. На мене. Він встиг побачити мене. Вигляд у нього був більш спустошений, ніж того разу, — напевне він пиячив упродовж кількох днів. Одурілий через брак сну чи оскаженілий від хтивого жадання, від горя через утрату свого брата, через те, що застряг у лабетах такого життя, яке його не влаштовувало. Так, оце воно, можливо, є; можливо, він був подібний до мене.

«Ти стрілятимеш у відображення».

Оце й була моя доля: застрелити людину, після чого мене заарештує поліція, після чого мене засудять і запроторять до в’язниці, невдовзі після чого мене там знайдуть люди Рибалки і покладуть усьому край. Згода. Я міг це прийняти. Щодо цього — жодних проб­лем. Проблема полягала в тому, що я бачив його обличчя.

Я відчував, що мій вказівний палець починає слабшати, а пружина спускового гачка бере гору і змушує мій знесилений палець розгинатися. Я не впораюсь. Я не спроможуся, знову не спроможуся.

Черговий тріскотливий розряд грому розлігся наді мною, наче віддаючи наказ.

Кнут.

«Навіть Футабаяма раз за разом зазнавав поразки, перш ніж почав перемагати».