Ю Несбё - Кров на снігу ІІ - Ще Більше крові

Упродовж подальшої паузи, як мені уявилося, Йонні мав сторопіло витріщатися на Маттіса і намагатись роз­гадати сенс його незворушної посмішки.

— Дебелий і Брюнгільсене, — наказав, нарешті, Йонні, — перетрусіть усю хижу. І забирайте з собою чортових собак.

— Його ж там немає? То звідки він візьметься? — не второпав Брюнгільсен.

— Я знаю, що немає. Але якщо ми знайдемо гроші і пакунки, це означатиме, що він досі десь поблизу.

— Пробач, якщо я питаю, але що станеться, якщо ви нічого не знайдете?

— Тоді вийде, що ти, можливо, таки правду сказав, — відповів Йонні.

— Я точно знаю, що то він відплив на вітрильнику, — сказав Маттіс. — Він був заледве у п’ятдесяти метрах від берега, і він потворний південець — у нас тут немає таких, схожих на нього. На пристойному човні та з попутним вітром він чималу відстань зможе пройти за один день.

— А ти вночі лежав на березі моря?

— Влітку — це найкраще місце для сну.

Я відчув: щось повзе вгору моєю гомілкою. Щось надто велике, як на личинку або мураху. Я дихав ротом, а не носом. Змія чи миша? Благаю, нехай це буде миша. Маленька пухнаста мишка, нехай навіть голодна, аби не...

— Он як? — іще тихішим зробився голос Йонні. — А найближчий шлях із селища до хижі — через ліс і гори? Дорога забрала у нас цілу годину. Коли я востаннє сам сюди навідувався, я дійшов за якісь півгодини.

— Так, але, якби він був удома, він тебе підстрелив би.

Тварина, чи що воно було, повзла вгору по моїй но­зі. Я насилу переборював інстинктивне бажання скинути її, але я знав, що найменший рух або звук буде помічено.

— Гадаєш? — пирхнув Йонні. — Щодо цього я трохи сумніваюся.

— Та ну! Ти, можливо, доволі вузькоплеча мішень, південцю, але голова в тебе достатньо велика.

— Річ не в тім, що Юн Гансен не вміє стріляти, а в тому, що йому забракне духу.

— Справді? Я міг показати вам короткий шлях, якби ти сказав це...

— Я сказав, саамське ти бидло!

— ...північнонорвезькою.

Істота досягла мого коліна і рухалася далі вгору стегном. Я раптом збагнув, що воно повзе всередині моїх штанів.

— Цить!

Я скрикнув чи ворухнувся?

— Що це за звук?

Запала тиша. Я затамував подих. Боже милостивий...

— Церковні дзвони, — сказав Маттіс. — Сьогодні ховають Віллі Сватстейна.

Що як це лемінг? Я чув, що вони дуже полохливі, а він уже ледь не впритул наблизився до моєї коштовності. Не роблячи наочних рухів, я взяв у жменю штанину і стиснув її, щільно підтягнувши тканину до стегна і тим перекривши істоті шлях нагору.

— Гаразд. З мене досить цього смороду, — буркнув Йонні. — Перевірмо коло джерела. Якщо собак збив з пантелику запах падла, він може ховатися десь понад ручаєм.

Я чув, як вони пошелестіли геть вересом. Усередині моїх штанів заблокована істота трохи пошкрябалась, а тоді змирилась і поповзла назад тим шляхом, яким прийшла. Невдовзі потому я почув крик із хижі:

— Тут нічого немає! Тільки рушниця і його костюм!

— Гаразд. Повертаймося, поки дощ не почався.

Я чекав іще, як мені здавалося, годину, яка в дійсності могла тривати десять хвилин. Потім я витягнув ніж з оленячої шкури і визирнув.

Нікого.

Я тихцем спустився крізь верес до ручаю. Занурився у крижану воду, дозволяючи їй омити мене, очистити від смерті, шоку і гниття.

Поволечки я повернувся до життя.

«Боже милостивий...»

Там, усередині трупа тварини, я не вимовив ці слова вголос, але подумки вигукнув їх так голосно, начебто я стояв на перехресті й волав на все горло. І чудовиська пішли геть, як це бувало, коли в дитинстві я кричав і вони ховалися під ліжко, або в короб від іграшок, або до шафи.

Невже все так просто? Треба тільки помолитися?

Я сидів коло лісової хижі, курив і дивився в небо. Зараз його вкрили свинцево-сірі хмари, які принесли з собою темряву. Здавалося, погоду трусить лихоманка. Зараз нестерпно парко і гаряче, а наступної миті — крижаний холод і поривчастий вітер.

Бог. Спасіння. Рай. Вічне життя. Ідея безперечно приваблива. Скроєна для переляканих, побитих сердець. Така приваблива, що мій дід, зрештою, здався і, відкинувши свій здоровий глузд, поставив усе на надію.

— Знаєш, не варто відмовлятися від того, що дають безкоштовно, — сказав він мені, підморгуючи.

Як той шістнадцятирічний пацан, що прокрався на дискотеку з підробленим квитком і фальшивим особовим посвідченням.

Я спакував деякі речі, що могли би мені знадобитися. Одяг, взуття, костюм, гвинтівка і бінокль. Хмари досі не зронили ні краплини дощу, але це не могло тривати дуже довго.