Ю Несбё - Кров на снігу ІІ - Ще Більше крові

— Хто-небудь іще в курсі, що він повернувся? — запитав я.

— Ні, не думаю, — сказала вона. — Сьогодні вдень він побачив знайомі обриси берегів і почав веслувати у цей бік. Він прив’язав човен коло молу і прийшов просто сюди.

— Коли це було?

— З півгодини тому.

Півгодини тому. Коли запала темрява і через бурю ніхто не потикався з дому. Ніхто не бачив Уго, ніхто не знав, що він вижив. За винятком, можливо, однієї особи, що полюбляла кататися ночами. Для всіх інших Уго Еліасен залишався одним із тих рибалок, що навічно залишились у морі. Одним з тих, кого більше не шукатимуть. Хотів би я бути на його місці. Тобто щоб мене більше не шукали. Але, як сказав Йонні: «Рибалка ніколи не припиняє шукати своїх боржників, аж доки не побачить труп. Ніколи».

Спалах блискавки освітив кімнату. Потім знову все поглинула темрява. Проте я чітко бачив. Бачив абсолютно ясно. Як я вже зазначав, людський мозок — дивна і дивовижна штука.

— Леє... — озвався я до коханої.

— Що? — прошепотіла вона мені в шию.

— ...я думаю, що маю план.

Тактика випаленої землі.

Ось яким був мій план. Я відступатиму так, як це робили німці. І тоді я зникну. Зникну цілковито.

Насамперед ми запакували труп у пластиковий пакет і зав’язали його мотузкою. Тоді ми ретельно вимили підлогу і стіни. Виколупали кулю зі стіни у кухні. Потім Лея вивалила з тачки колісні диски від «вольво» і заштовхала її у гараж, де я чекав із тілом. Я навантажив труп на тачку. Поклав під нього гвинтівку. Спереду ми прив’язали до тачки мотузку — так, щоби Лея мала можливість допомагати тягти її. Я пішов до майстерні й знайшов там пару малих плоскогубців. Тоді ми вирушили в путь.

Надворі не було ні душі, а погода залишалася заспокійливо похмурою. Я прикинув, що люди почнуть прокидатися і вставати десь іще за чотири години, але, про всяк випадок, ми накрили тачку брезентом. Штовхати її виявилося легше, ніж я передбачав. Коли мої руки втомлювалися, Лея штовхала тачку замість мене, а я тягнув за мотузку.

Кнут бачив, як ті під’їхали на автомобілі з номерами Осло.

— Він примчав до мене і сказав, що їх троє чоловіків і дві собаки, — розповідала Лея. — Він хотів бігти, щоб застерегти тебе, але я сказала, що через собак це аж надто небезпечно: вони могли почути його запах, взяти слід і тоді погнатися також за ним. Тому я побігла до Маттіса і сказала йому, що він повинен допомогти мені.

— Хто, Маттіс?

— Коли ти сказав, що він просив у тебе грошей за певні послуги, я виразно уявила собі, про що може йтися. Ти мав сплатити йому за те, щоби він не подзвонив у Осло і не виказав тебе.

— А звідки ти знала, що не він, власне, це зробив?

— Тому що це зробила Аніта.

— Аніта?

— Вона приходила не для того, щоби висловити мені співчуття. Вона прийшла, щоби дізнатися, чи маю я ґрун­товне пояснення того, чому я сиділа з тобою в машині. І я чітко бачила, що моє пояснення її аж ніяк не задовольнило. Вона знає, що я не стала б отак, із доброго дива, вештатися по крамницях Алти з незнайомцем із півдня. І я знаю, на що здатна зневажена жінка.

Аніта. «Ніхто не сміє, пообіцявши щось Аніті, не дотримати обіцянки».

Вона мала в заставі мою душу, номер телефона Йонні та достатньо кебети, щоби скласти два і два. Зрештою, я таки підчепив ту заразу, яку вона поширювала.

— І ти довірилася Маттісу? — здивувався я.

— Так.

— Хоч він брехун і шантажист...

— І цинічний гендляр, який ніколи не дасть тобі ні на крихту більше того, за що ти сплатив. Одначе він дотримується угод. А також він був мені винен за певні ласки, які я йому свого часу зробила. Тож я попросила його повести їх хибним шляхом чи принаймні затримати їх у дорозі, а сама мерщій подалася до церкви, щоби вдарити у дзвони.

Я розповів їй, як Маттіс клявся, буцімто він бачив на власні очі, як я відпливав із Косунда на вітрильнику. А коли вони таки наполягли на тому, щоб перевірити у мисливському будиночку, він повів їх довгим обвідним шляхом. Якби не це, вони, ймовірно, нагодились би ще до того, як перемінився вітер і я зміг почути церковні дзвони.

— Дивний він тип, — підсумував я.

— Дивний тип, — розсміялася вона.

Дорога до хатини забрала в нас годину. Погода зро­била­ся помітно прохолоднішою, але хмари досі ще висіли низько. Я молився, щоб не пішов дощ. Іще не зараз. І я питав себе, чи оця схильність до молитви стає мені за звичку.

Коли ми підійшли ближче, мені здалося, я побачив якісь силуети, що зникли безгучно, швидко чкурнувши схилом угору. Кишки оленя було розкидано, а тушу повністю розпанахано.