— Ку-у-рва, — помогав він собі оптимістичними словосполученнями і остервеніло нападав на француза черговий раз. Викрутка провалилася всередину, а взамін щедро обдала небриту харю калінінського мушкетера порцією червоного сухого шмурдячка з долини річки Луари, про яку Сємьонич, слава Богу, не мав поняття.
— От тє бардак хрєнов... Плюйотса. Наш-то портвейн лаааас-ково так аткриваєтса, душа радуєтся, а ета херня буржуйская — вона — всю рожу раскрасіла, — облизуючи свої хащі, підмітив починаючий сомельє. Потім розкрутив пляшечку, як він зазвичай робив з водкою, і вставив її собі мало не в шлунок.
— Куурвабльбльбль, — слова його потонули в бульканні затікаючої рідини в горло. Мене ще тоді, навіть через призму помутнілої уяви потрясло вміння Сємьонича видавати членороздільні звуки під час пиття.
Старожил гаража вийняв пусту плящинку зі свого жерла, недовірливо подивився на неї, повернув голову до Віті з Володьою і сказав, відригуючи цибулькою:
— Нє умєют ані віно дєлать, наш-то портвейнушка со стакана ужо за душу бєрьот, а єнтот вот кампотік ну савсєм смєшной. Моя такоє пойло со слів сушоних варіт. Обманочка для народу, ну іх нах, французов-то. Какоє віно — такіє і людішкі без вкусу, — Сємьонич векнув коньом і, погладжуючи свій живіт, навприсядки побіг в бік туалету.
— От пойло нєнашенскоє, нє успєл на грудь взять, так ужо на кішку давіт, — з коридору закінчив він думку і закрився на гачок в офісі, видно відправляючи незадоволені факси на винзавод в долину Луари.
— Мужикі, — почув я голос Мордуховича і черговий раз, через пітьму змішаних нектарів, зауважив, що нижня щелепа Роми дико нагадує верхню щелепу Адріано Челентано.
— Мужикі, я говорю реальниє вєщі. Срать — ето как скульптуру лєпіть, процес творческій. — Рома відкопилив свою гігантську губу, захоплений своєю промовою, що остання від гордості майже не приймала участі у процесі словоутворення і просто пафосно висіла.
— На скорую руку — одна размазня виходіт, нада сконцентріроватса, собрать в пучок всю свою енергію, напрячса, а уж потом начінать лєпіть, — закінчив він свою оду і залив собі всередину ще один гранчак вина, аж волосся на грудях затремтіло.
— Я вона помню, — підхопив благодатну тему Вітьок електронним голосом, — в общаге прідомкратіло мєня, я напрісядкі в парашу бабскую, в мужскую нє добєжал би, заскакую в кабінку, а в сосєднєй тьолочка тужитса, стонєт і пєрдіт, как олень ранений, йопта, да я і забил — чьо я прібєжал туда. Всьо пєрєхотєл сразу, нах.
— Я тож, помню по молодості — с пєрєбуху срать-то сєл за дом, — Сємьонич вернувся з туалету з виразом обличчя людини, якій подарували землю в Конча-Заспі, і вирішив підтримати благодатну тему, в якій він сам почувався експертом. — В головє мутіт, шатаєт мєня всєго, а колбаса-то нє лєзєт, шельма. Я воздуху набрал, глаза закрил і аж стонать начал, так мучілся, тужась. Потом пятна тьомниє пошлі, я кружить в воздухє начал, как снєжинка, йоптіть, лєтал, а потом оказалось — сознаніє потєрял, да і в польоте в штани, оказалось, наложил, баба моя в протівогазє стірала.
Остання історія викликала шквал високоінтелектуальних і вишуканих в літературному плані діалогів. Кожен згадував, а скоріше, придумував на ходу історії з власного досвіду, обов’язково пов’язані з гімном або його похідними елементами, і тривало це все до години четвертої над ранком, коли храп Сємьонича, який заміняв нам лаунж-музику в кімнаті релаксу, розривав електронний крик внутрішнього голосу Вітіної Совісті:
— Бля, ідіте в жопу все, мне за шефом єхать через два часа, а я с вамі, прідуркамі, сіжу. Ви, нєбось, на губу-то со мной нє пойдьотє? — пискляво, не то питаючи, не то стверджуючи, Вітя пробував попасти у дверний отвір, на ходу натягуючи фуфайку лівим рукавом на праву руку. Вовчик в цей момент перебував зазвичай у фазі німого мудреця, який спостерігав за всім, але не опускався до коментарів таких примітивних для його філософського розуму подій. Він би з радістю шось гавкнув у відповідь Вітьку, але боявся, що може ригонути собі на груди або видати ряд нічого не означаючих мичачих звуків, які можуть нищівно відобразитися на його майбутньому іміджі в колективі. Ромчик просто спав, спав навіть тоді, коли ми верталися в неврологію, спав на ходу. Його культова щелепа плелася за ним, як стара дворняжка, доказуючи світу можливість існування окремих органів окремо від організму. А я йшов, заплітаючи ноги від алкоголю, а скоріше від щастя, що таким чудесним чином Боженько вирвав мене з лап примітивного радянського військового дракона і послав на цей острів добрих молодців, русалок і німф, щоб вчитися на ангела.
Читать дальше