Кузьма Скрябін - Кузьма Скрябін. Повне зібрання творів

Паштету було глибоко до дупи моя хитка ситуація на найближчі дві доби, він розминав в руках стебло якоїсь рослини і міряв його на око.

— Палич, ти чєво мньош? — Ромчик своїм харизматичним басом наповнив Боріну кабіну кохання.

— Етот стебель надо держать в жопе три часа. ЖЖот так, буд-то ти срьош ураном. Но булкі потом, как яблокі, упругіє — вобщє огонь.

— Оні упругіє, пока ета хуйня в жопе? — Ромчик з непідробним інтересом без тіні сарказму допитував Паштєта про секрети ідеальної дупи.

— Да, Рома, точно так, только винял і всьо упало, — Паштет знову заржав сміхом миші і, не прощаючись, поплів до себе в клуб.

Сьома вечора, мені час виходити. Ми з Ромчиком ще раз пройшлися по пунктах написаної нами самими інструкції. Відмазки були примітивні, але безвідказні в армійському розумінні. Наприклад, якщо запитає Боря, де я, відповідь має бути така: Начмед в місто послав. Якщо запитає Начмед — відповідь наступна: Боря послав. А так як у них двох віками не складалися дипломатичні відносини і вони останній рік взагалі спілкувалися виключно через мене, то мені в госпіталі можна було взагалі не появлятися роками, чим я, правда, не зловживав і дочекався слушного моменту, який мав врятувати мою грішну дупу. Ми вийшли на задній двір, бо тільки там кусок паркана не був обмазаний солідолом, що могло дещо спаскудити мій і без того оригінальний вигляд, я перескочив і помахав Ромчику вже з волі:

— Давай, братан, держи всьо на контролє, — махнув я йому пакетом з котлетами.

— Чую херню, Кузьміч, — додав мені впевненості Ромчик і пропав в кущах із шумом товарного поїзда.

До вокзалу йшов сьомий трамвай, в який я сів дуже нагло як на шпіона, бо просто на зупинці напроти входу в госпіталь. Мій пєтушиний наряд дуже контрастував з одягом робочого класу, який їхав додому з роботи. Я себе заспокоював лиш тим, що, на відміну від них, їду на концерт. Моя цнота не мала постраждати в цей вечір. Повезло, я доїхав до кінцевої. Пасажирський поїзд № 264 Москва—Ленінград був вибраний мною не просто так. Він зручно відправлявся о 22.28 і через 7 годин і 7 хвилин прибував у місце призначення. Інакші поїзди, які виходили набагато пізніше, обганяли його по дорозі і приїжджали серед ночі, що додавало додаткового ризику тривалішого перебування із-за мого вигляду. Якщо я мало не відгріб від роботяг за 40 хвилин в трамваї, то за півтори доби в Ленінграді шанси мої різко зростали для такої перспективи. Простоявши чергу до каси, я віднотував відсутність необхідних для поїздки грошових активів. Слава Богу, не повну. Мені вдалося купити квиток до проміжкової станції Бологоє, а після неї постійно лазити по вагонах і півночі курити по тамбурах. Після тригодинної екскурсії з елементами перекурів я міг із закритими очима на запах оприділити, які шкарпетки походять з якої полиці, купе і вагону.

На перон в Ленінграді я вийшов вимнутим і невиспаним, але твердо тримаючи в руці геройсько врятовані вночі котлети. Орієнтувався я в місті приблизно так само, як і в Мехіко, тому, маючи навалом часу, я пішов до училища пішки. На вулицях Ленінграда мій одяг, правда, не викликав такого ажіотажу, як в Калініні. Люди ковзали по мені поглядом так само нейтрально, як по парі собачок, які ніяк не могли знайти правильну позу, щоб доставити один одному задоволення. Першу годину я займався тим, що лазив по телефонних будках і шукав в телефонних довідниках імена видатних людей. Моєю жертвою мала стати Аліса Фрейндліх, я дав собі слово, якщо знайду її номер — поїду до неї ночувати. Дякувати Всемогутньому, цей позор оминув мене. Потім я займався тим, що чекав в кафетерії, щоби хтось не допив свою каву і дав можливість мені пробудити мозок сочним ковточком. Потім хотілося курити, і я біля входу в метро зібрав 5—6 гігантських «бичків», констатуючи факт, що люди не вміють правильно оцінити час на сигарету. Вони вискакують з автобуса, підкурюють, роблять дві тяги і викидують, майже цілу, входячи в двері метрополітену. Але ця їх неповага до організації часу дала мені можливість набрати тютюнових виробів на цілий день.

— Ганьба рагулям з Новоєврейська! — крикнув я пошепки, коли на третю годину лазіння лабіринтами міста опинився напроти Джекового училища, буквально за триста метрів від вокзала.

— Ганьба рагулям, які не вміють спитати дорогу! — ще раз пошепки крикнув я і заснув на лавці, про яку вже трошки раніше згадував.

— Ганьба українському рагулю, який не зажав котлети в поїзді! — прошипів заспаним голосом Андрій Вікторович, який збудившись помітив, що його провіант вже жує місцевий бродячий пес, життєрадісно махаючи хвостом і кидаючи сповнений любові і відданості погляд.