Кузьма Скрябін - Кузьма Скрябін. Повне зібрання творів

— Почєму я? Юрій Ізраілєвіч!!! — майже з плачем я звернувся до командира за спасінням.

— Ти толковий парень, Андрєй, ти дєлал с нєй всю работу, знаєш специфіку, ну і єсть єщьо одін значімий момент, ти будеш єздіть раз в нєдєлю в Москву утвєрждать коміссованних.

— Я не хочу в Москву, я не люблю Москву, там... мокро как-то, — відповів я цитатою Паштєта про Ленінград, не знайшовши інакшого оправдання.

— Андрєй, ЕТО АРМІЯ, іді осваівай профєссію і пріступай, — Ізраілєвіч одів окуляри з носу на очі, і було видно, як я розмазався в його фокусі.

Освоювати професію — означало вникати в специфіку кожної історії хвороби і виписку робити так уважно і достеменно, щоб головна комісія у Москві відразу ставила свою згоду, інакше — наступне переосвідчення могло бути можливим тільки через місяць, і із-за неграмотності подавальщика ця фігня могла повторюватись роками. І головне — я мав навчитися печатати на машинці, причому в досить стислі терміни. Дні за два я з дикою швидкістю і страшними помилками одним пальцем молотив по клавішах, аж деякі з них позападали і назавжди відмовилися зі мною співпрацювати. Перші виписки я печатав без границь на полях, і слова дуже часто виходили за межі печатного листка, але видимий текст, видно, був настільки переконливим, що, незважаючи на візуальні дефекти, мої справи ніколи не повертали з Москви. Можливо, спрацьовував ще ефект присутності єврейської крові в моїх венах, бо я був єдиним чуваком з цілої черги подавачів справ, який запихав в рулон документів фляшку коньяку і конфети.

Як кожна бюрократична професія — моє замісництво Танєчки перекреслило активну медичну практику, і я фундаментально віддалився від операцій і перев’язок, на які мене таскали всі, кому було там скучно. Але папіркова робота мала і свої плюси — день за днем я отримував все нові і нові доступи і ключі до сейфів і шуфляд, які завжди могли знадобитися. Я не знав тоді для чого, але коли сам себе демобілізував з армії додому всього два дні після наказа міністра — ще тиждень в своїй квартирі в Новоєврейську чекав озброєного патруля, не вірячи в можливість такої афери. Але про це в свою чергу.

Щотижня в п’ятницю я відправлявся в столицю в джинсах і курточці, які мені списав з гардероба свого сина вдячний Начмед. Він навіть запропонував мені перевод з Петрозаводського універа в Ленінградську медичну академію на курс до його малого, на що я, завжди ніяковіючи, відмовляв і дякував перестрашений, пам’ятаючи, що вулиці Пітера кишать від литовських геїв. Кожна затверджена в Московській лікарняній комісії справа — це фактично врятована доля людини, яку комісують з військових лав по причині відсутності здоров’я. У випадку відхилення справи негідним до стройової служби приходи лося карячитися і нести її в будь-якому випадку, так як військовий закон не визнавав їх хворими. Я навчився давати взятки у вигляді коньяка і конфет, і моя нова професія швиденько стала на конвеєр. На носі були величезні навчання країн Варшавського договору спільно з НАТО у Горьковській області. Через місяць весь госпіталь збирався виїхати на три тижні в ліси, і потрібно було встигнути залагодити і позакривати всі бюрократичні справи, щоби наше командування могло на навчаннях бухати з чистою душею. Я активно взявся прогарантувати шефам тритижневий безхмарний запой, ну і собі, чесно кажучи, теж. Весь народ, який подавався на комісацію, я поділив на три категорії:

1. Законні. Ця категорія не потребує коментарів.

2. Боріні і Шефові. Це свого роду бізнес, не в теперішньому розумінні, звичайно. Люди, яким під закінчення армійської кар’єри потрібна була більша пенсія або краще розприділення, зверталися за допомогою до наших спеціалістів, які нагороджували їх певними діагнозами, підпадаючими під статті у військово-медичному кодексі, і робили можливим те, що за їхнього невтручання було неможливе. Тому Начмед з Адамовим і не контактували особливо, бо постійно забирали один в одного кусок хліба. Мені ж хліба вистачало в столовій, і я на громадських засадах штампував наліво і направо путівки в краще майбутнє.

3. Мої. Цю категорію людей я відпускав з армії додому, бо мені просто по-людськи було їх шкода. Почалося все з Ромка з села Добростани біля Новоєврейська. Його привезли просто синього, збитого на кисле яблуко чурбанами, яких було в частині 200, а він був там один, козак яворівський. І козак вже плів петлю, щоб закінчити в ній своє життя в 18 років, аж я став з широко розставленими ногами йому на дорозі і голосом Маяковського запитав: