Кузьма Скрябін - Кузьма Скрябін. Повне зібрання творів

— Даии, — явно московський акцент з переходом з букви а на и в короткій привітально-посилальній фразі долинув з того боку дроту.

— Можно позвать Евгенія Кудрю, — запитав я, перечікуючи довге шурхотіння, матюкання і кашляння, яким супроводжувався кожен мій дзвінок до нього, так ніби Джека пробували знайти не в казармі, а в тумбочці цього днівального.

— Даиии, сєкундуіі, — московський акцент не зраджував собі навіть в таких телеграфно-коротких фразах, ставлячи на кінці їх своє тавро, яке пахло зверхністю і скептицизмом до всього, що було не зв’язане з їх, курва, городом.

— Слишу, мої зьоми Пітєр взялі, — посмішка розміром з пащу кашалота розплилася по Роминій голові, і я був вражений його язиком, який побачив якось зовсім в новому світлі. Він був рясно усіяний такими ж присосками, як у восьминога на щупальцях. Я волів швидко відігнати цю думку, списуючи галюциногенний ефект на вміст чарівної амфори, з якою в туалеті засіла тьотя Дуся.

Женька не спішив підходити до телефону, я розповідав вам, що він був досить дивним другом. Тепер в свої 46 я розумію, що дивним насправді був я, бо пробував ідеалізувати все і всіх навколо, і така доктрина життя успішно привела мене за вухо, як директор школи — двієчника, в повний колапс — матеріальний і моральний у віці 30 років. А він, мабуть, просто скоріше подорослішав, чим я не можу похвалитися і зараз. МИ УТОЧНИЛИ ДЕТАЛІ, я спеціально виділив цю фразу, бо дехто з Ленінградського училища зв’язку, тобто безпосередньо сам курсант Євген Кудря, потім ці всі деталі великодушно похерить, і захочеться запитати — на фіга чотири сторінки я описував процес підготовки, якщо це все у найближчому майбутньому піде насмарку. А для того, шановна аудиторія, щоб передати всю гаму відчуттів, яка накриває тебе гігантським цунамі, коли ти 5 годин марно чекаєш друга на лавочці перед КПП училища в голубих спортивних штанах і оранжевій майці мого баті, і кожен, сука, курсант, від молодого до старого коня — генерала, розглядує тебе в упор, як червоножопого гамадрила в зоопарку, і домисли їх в мою адресу, повірте, були аж занадто одностайними:

— Підар, підар, — шепочуть вони самими губами, ти не чуєш їх голосу, але цього достатньо, щоб за 5 позорних годин постаріти на 5 років.

Тьотя Дуся вернулася хвилин через сорок. Була версія, що вона заснула на очку, але ми з Ромою після Женьки передзвонили такій кількості абонентів, що сам факт розмови з кимось вже дратував, і ми вирішили просто змитися. Від Дусі дико штиняло якимось особливим запахом, подібний дає зелений жук-клопік, коли скаче тобі на руку, а ти хочеш його з неї щиглем скинути, він зі страху сере тобі таким же зеленим гіменцем на місце, де сидів, і хоть гівна мало — штиняє досить ефектно. Вона зайшла і ніби не помітила нас, сіла за стіл, опустила шторки, і ми почули звук чергової відкоркованої плящини, вже виходячи з будки КПП.

Час до від’їзду біг так швидко, як Борісич на блядки. Я в своєму яскравому командіровочному костюмі, в кедах і з кульком, в якому лежало три котлети з бродячих котів, з любов’ю зготованих мені добродушною поварихою, з Паштетом і Мордуховичем вже дві години сидів у Боріному секс-кабінеті, очікуючи на призначення нещасного, який мав чергувати по частині. Два дні назад єдиний капітан нашого госпіталю Андрєй Смоляков, наймолодший член офіцерського складу, самовільно поїхав зі знайомою чувіхою в Москву, пропустивши на службі цілий день. Близькі бомжі з його оточення розказували, що парочка в Москву не доїхала, вони вилізли з електрички на станції Клін і добу ламали меблі в спальні, спільно виконуючи акробатичні вправи еротичного спрямування. Я з цим Андрієм був в корешах, але останній місяць наші відносини погіршилися, бо ваш покірний слуга обіцяв дістати йому гірськолижні черевики, які мама мала купити і вислати зі Львова, але навіть не збирався її про це просити. Невідомий вірус безпідставної брехні жив в мені аж до 35 років і не пропускав жодного сприятливого моменту, щоб ним не скористатись. Важко і дорого платив я за користування цим злом, але перемогти його не міг. Воно управляло мною, як джойстиком.

Сьогодні наш неконтакт був мені на руку, бо Андрюха любив прийти до мене в неврологію і грузити мене годинами про якісь високі матерії на низькому рівні. Тому, видно, я його і продинамив з цими шльопками, а може, і нє. Не знаю.

— Давай, Ромич. Звоні, — попросив я Мордуховича взнати, хто чергує.

— Капітан Смоляков, — приглушений голос з трубки пройшов через вухо Мордуховича, потім проліз по-пластунськи через його євстахієві труби і, нарешті, через відкритий рот вилетів голубом миру і обрадував мене.