Кузьма Скрябін - Кузьма Скрябін. Повне зібрання творів

Я в той час сидів у Боріному кабінеті і допитував якогось глухонімого таджика, записуючи анамнез не з його слів, а скоріше зі своєї інтуїції. Раптом двері відкрилися, і на порозі разом із гострим запахом болота забіг мій татко і випалив з ходу:

— Андрійку, треба срочно посушити шкірки.

Таджик, виявилося, не був настільки тупим, щоб не зрозуміти фразу — посушити шкірки, — і вирішив, що краще — хай хлопці сушать без його власної присутності. Він позадкував крабом і зник з кабінета, а тато почав викладати свій скарб у вигляді семи мокрих скальпів на Борін стіл. На кухні сушити було стрьомно. Ми і так постійно і щедро надавали всій навколишній братії всі можливі причини всесторонньо посмакувати наші історії. Треба було провернути справу втіхаря, і я згадав зненацька за дорогущий енцефалограф, на якому я раз в місяць обслідував хворих на наявність вавок в голові:

— Нема проблем, в мене тут є правильна апаратура, — переможно подивившись на батька, я дістав з глибини кишені зв’язку ключів від всіх дверей неврології.

Величиною з два піаніна, з масою лампочок і тумблерів, енцефалограф грівся так маштабно, що я часто включав його просто для обігріву кімнати, хоч година роботи коштувала госпіталю 500 рублів (аналог 1000 теперішніх доларів). Ми з татом занесли розчепірені на патичках шкірки нещасних усопших в капканах і розложили їх по всій поверхні цього апарату, який не мав аналогів в армії, а я зробив його ще унікальнішим, бо навряд чи хто ще колись так його використовував.

Шкірки сохли, ми з татом трошки пили, я слухав цю захоплюючу дух історію, і на наступний ранок ми поїхали в домовлене місце за братами-браконьєрами. Тато свиснув, і з лісу вийшли два замордовані бомжі, брудні і зарослі, тягнучи по землі свою смертоносну атрибутику. Бригада була врятована, і головне, ніхто, крім морального і естетичного вигляду, не постраждав.

Боря чекав нас на диванчику, з коньячком. Доклад був короткий:

— Боріс Борісич, охота удалась, шапка вам будєт! Спасібо!

— Віктор Кузьміч, я знал, што вам понравітся, могу договорітся єщьо! — з кіношною посмішкою Роберта Де Ніро ББ видав максимум гостинності.

— Пока не надо, — кисло сказав Любко, і джентельмени удачі з опущеними головами поїхали шити Борі шапку, на яку ледве-ледве вистачило сім мініатюрних ондатрячих трупіків. Боря з гордістю носив її навіть тоді, коли був одягнений в військову форму, до сьогодні не знаючи — якою ціною вона їм дісталася.

ереживши декілька історій, подібних на льодове побоїще, без особливо травматичних наслідків, не враховуючи появи якоїсь там пари сивих волосків на лобку, мене знову поривала її величність Афера на чергові спроби полоскотати їй п’ятку. В мене завжди складалося в житті так, що проблеми і скандали не треба було шукати. Вони знали, де я живу і як мене знайти, якщо раптом мене в цей момент не було вдома... І знайти Кузьміча, перебуваючого на казенних харчах в госпіталі, тим більше не складало для них особливих труднощів. На цей раз проблеми намалювалися у вигляді листа від друга. Женька, мій однокласник, для своїх — просто Джек, мій давній дивний товариш був його автором, не усвідомлюючи, на які випробування цей кусок паперу мене відправить. Чому дивний? Бо його персона була уособленням відразу декількох талантів. Джек малював, на відміну від мишей Паштєта, асболютно все і малював феноменально. Взявши в руки гітару — через місяць він вже відтворював кращі рокові соляки. Через два тижні від першої спроби гри на ударних він став офіційним барабанщиком нашої банди, яка грала на шкільних і міських танцульках. Він першим у школі завів моду на зачіску типу «Лопасть», коли виски мали бути коротко побриті, а волосся тирчати, як в ірокезі, і до переду збиратися в такий клиновидний чуб. Причому він запровадив цю моду, будучи найспокійнішим учнем в класі, але, не дивлячись на це, був у стані підбурювати навіть найактивніших членів нашого молодого оточення на різноманітні афери, за які жодного разу відповідальності не ніс, на відміну від тяжкої участі своїх низькоінтелектуальних колег. І це відбувалося не тому, що він такий особливо хитрозроблений артист-западліст, а більше з причини унікальності його табла, тобто фейса. Орлиний ніс, вказуючий на явно неукраїнське походження, загострена нижня щелепа, яка шуфлядкою виступала вперед і формувала особливий прикус, внаслідок якого під час ржачки нижня губа повністю накривала верхню і Джек мусив закривати це неподобство рукою. Зверху цей анатомічний ансамбль обрамляла лопасть з густого, як в коня під пахами, волосся, яке розігнути можна було тільки плоскогубцями, тому ніхто цього робити і не пробував. Дивлячись на цю аномальну для нашого регіона інтелектуальну заточку, ще й з сумним філософським поглядом, як у дельфіна-камікадзе, вам ніколи в світі не прийшло би в голову підозрювати його у чомусь, менш гідному, ніж Нобелівська премія. Що вже говорити про якісь нещасні 4 кілометри протягнутих дротів між будинками, які мали служити за секретну телефонну лінію для Джека, Едіка і Лося, які, власне, особисто ці дроти напередодні викрали на будівництві, залишивши його без світла, зв’язку і сторожа, якого дякуючи цьому інциденту вигнали або розстріляли. Зато тепер кожен раз, коли хтось комусь дзвонив по цій лінії — когось з них обов’язково било током, Джек пояснював це індукцією. Геніальний винахід для чоловіка з рогами, якого би таким чином сповіщало про телефонний контакт його дружини з коханцем. Раз від цієї індукції Едік насцяв собі в штани, але ми сфокусуємось на психологічному портреті Євгена.