Кузьма Скрябін - Кузьма Скрябін. Повне зібрання творів

— Андрюша завєзьот вас на уазікє в дєрєвню, а оттуда пєшком по лєсу, штоб нє прівлєкать вніманія.

Демкович з Любком тільки кліпнули очима, здивовані лаконічністю оратора. Вони були націлені почути прізвище єгера, який має видати їм ключі від воріт щастя, а взамін я завіз їх в якийсь тупік, з якого все тріо, нав’ючене залізом і консервами, потопало в хащі. Хлопці провели рекогносцировку і вирішили табір робити подалі від самих угідь, глибоко в лісі, щоб не засрали, говорячи по нормальному. Палити вогонь тільки сухим, щоб не було диму, менше розмов — щоб яворівський діалект не привертав увагу мешканців лісу, коротше так: спілкуючись «на мігах» і в гумаках по пояс, група відправилася знайомитись з ондатрами. По дорозі було стільки грибів, що, помінявши на ходу ціль поїздки, можна було б заробити кожному на нову «Волгу» і без криміналу. Яворівські ковбої, проте, ніколи не відмовляються від поставлених цілей, і не дивлячись ні на що, на прицілі були ондатри. Угіддя виглядали, як фантастична ферма для вирощування водних мутантів. Грандіозна територія, розбита на квадрати піднятими з землі дамбами, на які були заїзди з боку лісу, а з другого боку був глибочезний тупіковий канал. Козаки позалазили в ті шуварі на схилах дамб і почали ставити капкани.

— Вроді є робота, — сказали знатоки і потопали на базу.

На наступний ранок дрібними перебіжками група повернулася на місце майбутнього злочину і відмітила улов — 6 капканів з тридцяти були зі щурами.

— Сьогодні не везе, повезе завтра, — твердо сказали знатоки, перезарядили капкани в місцях, де какає ондатра, а какає вона, на своє нещастя, постійно в тому ж самому місці. Любко з Олегом оббілували тіла нещасних, так і не покакавших ондатр, кинули м’ясо в воду, а шкірки взяли з собою на базу.

— За ніч вони не зіпсуються, — резюмував Любко, який готовий був для ефективності процесу, щоб капкан був краще прив’язаний не до дрина у воді, а до його власної ноги. Їх екстремальні способи охоти нараховували тисячі секретів, одним з яких було — прив’язуватися до дерева, щоб не впасти на ведмедя, коли засинаєш, сидячи на гілці...

На жаль, група диверсантів не мала часу на досуг, переходи з бази на болото були довготривалі, обережні і мовчазні, тому ця історія не буде розбавлена анекдотичними випадками з побуту браконьєрів. Наступний ранок — черговий перехід на місце вилову пухнастих земноводних. Козаки лізуть по очерету висотою два з половиною метри. Йде планова перевірка капканів, які прив’язані до стеблів камишу, і тут — з боку лісу чути звук мотоциклів. Як бійці спецназу, передаючи зі страху нічого не означаючі знаки, наші чуваки скакають в глиб очерету і завмирають. Мотоцикли наблизилися, зупинилися, три озброєні мужики злізли зі свого пердячого коня і підійшли до комишів. Понишпоривши дулами гвинтівок у стіні очерету, вони піднялися на дамбу, і один з них сказав:

— Я же говорю, слишал, как тут какая-то блядь нєруская что-то говоріла.

Наші в болоті знов помінялися дивними знаками, які мали означати: або ми їх, або вони нас. Будем топити!! На щастя для одних і других, єгері завели пердливого коня і з матюками від’їхали в глиб угідь. Тато мій вродив фразу, яка, очевидно, і врятувала життя всім членам стрьомної експедиції:

— Уйобуєм, хлопці!

Всі троє, не зговорюючись, по пояс в болоті поплили нутріями по комишах в бік лісу, навприсядки піднялися на берег і тільки-но заскочили в гущак кущів, як мотоцикли зненацька повернулися і затормозили метрів десять від них. На другому моцику, видать, сидів їх шеф, якому попередній оратор пробував втулити ще раз почуту нами історію:

— Да я говорю вам серйозно, нах, блядь нєруская тут хаділа і разговарівала.

— Да што ти мнє тюльку травіш, — грубо відрізав шеф, зробив крок вперед, розщепив шпаківню і сочно попісяв майже на голову Демковича, який в маскхалаті лежав на землі і імітував полянку.

«Ще би чуть — в рот би налив, скотина паршива», — подумав про себе дядя Олег і продовжував косити під травичку. Ситуація настільки драматична була своєю безглуздістю, що галицькі браконьєри готові були терпіти приниження, лиш би не понести втрати особового складу.

Сикливий шеф зло зібрав криками і матерними словами свою ой-бригаду, і вони від’їхали в невідомому керунку. А батя мій сказав ще одну сакраментальну фразу, котра черговий раз врятувала їх від загибелі:

— Уйобуєм додому.

Всі капкани були зібрані, місце запалене, український діалект міг видати їх в будь-якій розмові з місцевими шестьорками, і тому тато, як самий спортивний представник браконьєрської ватаги, побіг під виглядом туриста, налєгкє, в сусіднє село на автобус, щоб добратися до мене. Попередньо він домовився про стрілку на наступний день, де ми маєм підібрати решту заложників нестандартної ситуації.