Валерій Шевчук - Долина джерел

— Білий Боже,— покликав він.— Білий Боже!

І Бог Білун прийшов. Був це старий, білий, як сніг, дід, великого зросту, з мудрими очима, був це дуже приємний дідусяк, котрий усміхнувся Григорієві тепло й зичливо.

— Ну що, синку,— спитав він,— вирішив згадати старовину? Мене вже ніхто не кличе з тутешнього світу,— я забутий бог!

— Ти Білий Бог,— сказав Григорій.— Ти мусиш знати істину.

— Моє друге ім’я,— сказав Білун,— Вічна Сподіванка.

— Я тебе хочу запитатися,— сказав Григорій.

— Питай, сину,— відповів Білий Бог.

— Чи є істина в добропорядності?— спитав Григорій.

— Коли ти цього хочеш,— відповів Білий Бог.

— Що робиться з тими, хто позбавлений чеснот?

— Нічого,— відповів Білий Бог.— Хіба що їх карає часом мирський суд.

— А інша сила? — спитав Григорій.— Сила хреста?

— Сила хреста — це те, що хочеться самим людям. Боги можуть тільки бути порадниками.

— Значить, всьому ціна невисока?

— Висока,— відповів Білий Бог.— Ціна визначається висотою любові.

— А в чому розрада?

— В моєму другому імені,— відказав Білун.— Я вже назвав його тобі — Вічна Сподіванка.

Григорій прокинувся мокрий від поту. Знав, що розмова та — тільки сон, але зараз, коли зазирало в його келію сонце, це вже не займало його. Він розширив очі і наче вперше подивився на стіну і стелю, по яких розкинулася його чудна картина. Дивився на все здивовано і неймовірно — робота була закінчена. Малювання грало в ранковому світлі відчайною грою барв і тонів, і він, вдивляючись у нього, раптом побачив, що всі ті мальовані люди починають оживати. Вони невдоволено заворушилися і про щось голосно засперечалися. Позирали в його бік роздратовано й розлючено, і він аж до стіни притиснувся. Так, він уже зрозумів, що сталося. Звідтіля, із стіни, з глибини ранку, котрий уже зачинався, на нього раптом рушив похід розлютованих людей, з якими довгі роки ділив хліб-сіль. Вони збилися в монолітну стіну й рушили на нього як вороги, в них фанатично заблищали очі, а в руках у кожного залізяки й ножі, якими хочуть збити із стін те, чому віддав він свій останній вогонь. На чолі того походу йшов архімандрит, його колишній приятель, а зараз тяжкий ворог. У нього горіли очі, і був він запалений ненавистю ще більше за інших. Вони йшли на нього грізно й неухильно, торкаючись один одного плечами, і він заплющився, щоб знайти укриття хоч так.

І сонце ясне на небі — і смуток легкий бере. Шевченко стоїть коло Золотих воріт, перед ним мольберт із чистим листком паперу — не поклав сьогодні на той папір ані лінії. Може, від того торкнуло його, тенькнуло, наче птах крилом зачепив, ставав відтак замислений та суворий і слухав мимохіть свій неспокій. Побіч росло дерево, вітер грав на його листі, і світлотінна сітка в ногах у маляра хиталася й тріпотіла, мінилася й коливалася. Знову наблизив руку з олівцем до паперу, але та знову безсило опала. Закинув різко голову: вгорі лежало зелене шатро і пробивалося крізь нього сліпучими синіми спалахами небо.

Хтось десь плакав. Шевченко повернувся занепокоєно й насурмив брови. Ішло по вулиці мале дівча, ішло собі та й плакало і мало залите сльозами лице. Сонце падало на нього, і мерехтіли жовті витрави — рот був гірко скривлений, а кулачок тер і тер око, наче хотів витерти з нього ще більше сліз.

— Агов!— гукнув тихенько Шевченко.— Чого це ти плачеш?

Дівча спинилося, розтулило рота, розширило оченята і на мент припинило плакати. Дивилося на широкоплечого вусатого дядечка, що усміхався до неї так, як усміхалося сонце в одній з бабусиних казок, і їй здалося, що, може, то і є воно, оте сонечко з казок. Дядько стояв на пагорбі, і вся його постать була оторочена зусібіч жовтавим світлим обрамленням, може, через те, коли всміхався той дядечко щось таке чудне робилося, сміялися й зморшки біля очей, і очі, і вуса, і все його кругле обличчя.

— О! — вражено сказала дівчинка та так і стала з розтуленим ротом.

— Може, ти маму згубила? — спитав отой дядечко-сонце.

— Згубила!— протягла дівчинка й так шморгнула носиком, що загуляла в її очах сльоза викотилась і лягла їй на щоку. Сонце засвітило ту сльозу: заграла й запромінилася вона, наче коштовний камінець. Шевченко простяг руку і взяв той камінець на мізинець — стояли вони і стежили, як той міниться й грає.

— А бач!— сказав Шевченко.— Чудо яке!

— Еге ж,— мовило дівчиня.— А ви часом не чарівник?

— Таж чарівник,— сказав Шевченко.— Тілько не до всього здатний...