Валерій Шевчук - Долина джерел

Він вийшов надвір: дзвонили на обідню. Вітер ударив щосили, і він, не маючи сили опиратися, пригнувся ледве не до землі. Попереду, з боків і ззаду йшли ченці, його браття, з ними він прожив тут не один рік. Ішли покірно й пригноблено, як отара. Після служби так само йшли в трапезну і їли скромний обід. Архімандрит сидів на чолі столу, в нього був величавий і спокійний погляд. «Після цього обіду він їстиме інший,— подумав Григорій, надбираючи ложкою страву.— Так само, як більшість із братії». Він побачив раптом те, чого бракувало йому. Чернець, обмотаний ковбасами, в штанях і в свиті з ковбаси. В чоботях із ковбаси і в шапці. Він побачив іншого ченця, обвішаного бутелями і пляшками, в іншого кричала гуска, гуска — рука, в іншого — гуска на голові. Ні, гуска-голова! «Я, певне, божеволію»,— подумав він.

Ледве не біг до своєї келії. Вуглина заходила по стіні, посередині стояв майже скінчений образ диявола з обличчям Мелетія.

Коли покинула його сила, він ліг і довго лежав. Відчував піднесення, хоч не було в тілі ні краплі снаги. Піднесення затоплювало його з ніг до голови — наче виростали за спиною крила. Таке; о настрою не переживав, здається, ніколи — був то чудовий настрій, такий, що Григорій почав сподіватися: завтра знову відчує звичну тверезу впевненість.

Але обличчя його було бліде й нерушне. Рука безсило звисала донизу — не мав моці її підняти. Сутінки скрадалися, наче безтілесні відьми, обережно заповзаючи в кутки і світячи звідтіля холодними очиськами. Після того все переплуталося. Він утрапив у якісь печери чи підземелля. Його вдарило в піт, а коли прочунявся, був серед посіченої вогниками свічок темряви. Притулився до стіни, боліла голова, здавалося, хтось немилосердний побив його. Думки вовтузились у мозку, і він не міг їх розплутати. Врешті, йому здалося, що думки болять також. Наче з підземелля, доходив до нього Мелетієвий голос і його роблено-лагідні слова. Думки розтавали, як лід уліті, і було важко спом’янути, як сюди втрапив. Це хід до пекла чи раю, диявола чи бога? Григорієві здалося, що почув із глибини дихання. Стало зимно, й пробрало до кісток.

— Ми наче риба,— бурмотів він,— зловлена до сіток, безмозка риба, і вже в сітях запускаємо один в одного пазурі.

Він напружився, щоб запам’ятати цей образ,— міг згодитися для роботи.

Так, сьогодні йому важко. Ще не відчував такої знесили, що сковувала руки й ноги. Й очі. Подумав: який дивний у нього зараз сказ — робиш незвідь-що і все-таки робиш! Григорій спробував сісти, але рухатися не міг. Неспокій, однак, не зникав. Дивний і йому самому до кінця не збагнений неспокій.

Все-таки сперся об стіну й спустив на землю ноги. Йому в голову зайшли дивні думки — думав, що життя потрапило в якусь окремішню від загальної течію, і це приносить чудне відкриття. Він думав: чому пішов у ченці — мав би жінку, дітей, знав би свої прості потреби і мав би прості вимоги. Вони , подумав він про своїх братів по обителі, і тут мають прості потреби і вимоги. Всі, за винятком одного. Іоанна з Вишні. Йому захотілося раптом залитої сонцем тиші. Святої великої тиші, в якій би втонуло все, що мучить його й тривожить, яка б зцілила його душу. Здалося, в глибині цього вечора тризвонять дзвони. І забаглося тиші без таких дзвонів, що віщують про час, смерть, молитви, прохання, бажання. Григорій заплющився: виразно чув дзвони, м’які, оксамитні. Воно приходило до нього поволі, це почуття, охоплюючи голову, руки, ноги, нарешті серце,— потекло, як колискова, що її співає мати, і як голубий ранок, ще не зачеплений курявою дня. Все повилося хмелем, густими притоками смерку, а може, й світання: тиша однакова і ввечері, і вранці, подумалося йому. Але хотілося саме відчуття ранку, саме співу голубих рос — цей настрій був чуттєвий, йому цього хотілося. Можливо, прийшов час, коли душі треба розхилитись і прийняти в себе більше розчулення? І це було б перепочинком, хоч та тривога, яка почалася, відколи пензель безсило провис у руці, завжди житиме на дні душі.

Він встав, засвітив свічку й почав пильно придивлятися до малюнка на стіні. Пішов зі свічкою вздовж стіни: на нього дивилися знайомі обличчя тих, з ким прожив у цих келіях не один рік. На нього дивилися скупі, заздрісні, ласі, хтиві, пожадні, самовдоволені, обжерливі, підступні, улесливі, дурні, брехливі, лихоємці, облудники, п’яниці, злодії, боягузи, живодери, хвальки. Вони обсіли всі стіни його покою від підлоги до стелі, сплелися руками й ногами в один велетенський клубок, вони сопли, чвакали, кричали, скавчали, жалілися і хвалилися. Григорій обдивився їх кожного зокрема — серед них був і він сам у тому танкові з архімандритом та Іоанном; він сам був і в іншому — там, на стелі, у сліпій гонитві за Ганною. Голою й принадною, аж йому й тепер застеляє світ — він впустив раптом на свічку сльозу. Вогник метнувся, скривився і знову замигтів перед хитливим сонмом.