Валерій Шевчук - Долина джерел

— Дивно так мені сьогодні,— сказав Семен, дивлячись собі під ноги.— Щось мені отам... — він показав на руди.

— Більше гуляй!

— Воно і є, що не туляється...

— Не сподобалося? — спитала трохи гордо Олена.

Він мовчав. Сон раптом прийшов до нього і склепив повіки. «Ми так довго одне одного не бачили»,— подумав.

Дивились одне на одного. Вона все ще стояла в прочілі: кімнату позад неї залило вщерть сонцем: пожежа якась весела й чудовна! На тому палахкому тлі малювалася її постать, і від того, що світло було таке щедре, почало воно раптом змивати з її тіла кільце за кільцем роки. Дихнуло на Семена запахом річки, туману, ночі, яку вони цілу процілувалися і яку вранці безтямно хотів розбити соловей. Провів долонею по обличчі — не міг дивитися на ту надто кохану жінку.

— Ніколи не знав міри,— сказала вона, і він покірливо схилив голову.— Ви, чоловіки, думаєте тільки про себе...

Вони знову дивилися одне на одного і вже не розводили очей. Синє Оленине плаття мерехтіло в сонці, й обличчя ховалось у голубій тіні.

— Дивний світ, дивний...— сказав Семен.

— Дивний не світ, а ти! — сказала Олена і пройшла повз нього на кухню. Наливала в чайник воду, а він устав і відчинив двері своєї кімнати. На столі лежала попрана й випрасувана одежа, підлога була натерта, і все тремтіло від сонця.

Він сів посеред кімнати на половинці стільця, зирнув на розполовинене порожнє око телевізора і прислухався. Здалося, що десь у глибині цієї квартири от-от має народитися зітхання. Пройде від одного кутка до другого, а тоді раптом спалахне золотою стягою. І вийде з їхнього дому ота скрижаніла тиша, а може, й вилетить, як жовті горобці, які помчать до лісу, де, скрутившись, лежить вуж із золотою короною на голові і де вже й зараз біжить щодуху від того коронованого вужа дівчинка з розкритим від страху й захоплення ротом.

Колька тицьнув пальцем у карту і сказав, що бачить Африку. «Яку там Африку?» — спитала Жанна, а Колька побіг до матері, яка зачісувалася коло дзеркала, і, потягши її за плаття, мовив: «Вона не вірить, що на карті видно Африку!» — «Видно», — відповіла мама, і Колька сказав переможно: «Ага!»

Мама перестала зачісуватися, вона взагалі була сьогодні дивна, сіла в крісло і спустила руки на голову. «Що це з нею?» — спитала Жанна, а Колька сказав, що в неї сьогодні поганий настрій.

Потім вони розглядали свої припаси, які зберігались у старій валізі. Колька назвав її лантухом, але батько сказав: «Лантух — це зовсім не те!» Колька відповів тоді: «І хай!» — а тато тільки підсміюватися почав. Там, у лантуху, була сурогатна кава «Балтика», сіль у напіврозірваній пачці, крупа, борошно й сірники. За вікном іще лежав шматок старого сала, правда, на те сало почали злітатися синиці і вже клювали його. Колька побачив це й обгорнув сало дротяною сіточкою. Синиці підлітали до сала, клювали, але в них нічого не виходило, і Колька сміявся. «Чого це ти смієшся?» — питала Жанна. «Тепер не дістануть!» — відповів Колька. Тоді Жанна подивилась у вікно, і носик їй зморщився: «Вони ж їсти хочуть, ті бідні синиці!» Але Колька на те тільки хмикнув, і це образило Жанну. А коли Колька пішов гуляти, вона відчинила вікно і зробила в сіточці невеличку дірку. «Це що тобі — літо?» — спитала мама, зайшовши, а Жанна відповіла, що вона хотіла подихати свіжим повітрям. Мама здивувалася й дозволила їй піти погуляти.

Жанна стала на лижі і з’їхала з горбка. Внизу вона впала, широко розкинувши ноги, а сусідський хлопець Вітько голосно зареготав. Він тицьнув у неї пальцем, і його товариш Алька теж зареготав. Жанна встала й сказала: «Подумаєш!» — вона пішла собі далі, але з гір більше не з’їжджала. Вітько позіхнув і пішов на своє подвір’я. Алька теж позіхнув і подався за ним.

Прибіг Колька і сказав: «Поїхали в неділю в Африку?» — «Чим поїхали?» — «А на лижах! — сказав Колька.— Ти, коли не хочеш, можеш собі не їхати, я не дуже й прошу, ото хіба варити їсти буде нікому!» Жанна злякалася і заявила, що вона хоче. Вдома вона думала про Африку, а коли прийшла мама, запитала: «А в Африку за один день можна прийти?» — «Прийдеш, — засміялася мама. — То дуже далеко».

Потім зайшов тато, і вони почали розмовляти з мамою про щось незрозуміле. Колька відчинив свого лантуха й уважно розглядав припаси. Мама схилилася над ним і сказала: «А виростеш — все це здасться дурницею». — «Що, в тебе поганий настрій?» — запитав Колька, і мама здивовано ззирнулася з татом. «А звідки ти знаєш, що таке поганий настрій?» — спитала вона, і Колька відповів, що він уже не маленький.