Валерій Шевчук - Долина джерел

Семен покинув і цей гостинний дім, зрештою, не було чим перейматися. Кожен з них по-своєму хотів добра: Петро й Маруся, Микола й Галя; він ішов, і химерна всмішка клалася йому на лице. З вуст зірвався посвист, і був він легковажний, як літній вітер. На його посвист озирнулося двоє, і він упізнав їх: та пара, що перебродила калюжу на перехресті. Йшли у зеленому сутінку, дівчина була струнка, довгонога, а волосся її струмувало, як темна ріка. Вона трималася за хлопця, високого й довговолосого, стрункого й пружкого, — вони прошили Семена золотавими поглядами й пішли блукати в зелений сутінок вулиць.

Тоді він вирішив повернутися до свого розполовиненого телевізора і перепиляного стільця. Знову захотів зажити тишею, слухати крадьковиті кроки й напружене Оленине дихання. Йому не зле було б прийняти ванну, щоб змити з себе зелену фарбу, випрати сорочки, шкарпетки і випрасувати нарешті давно безформні штани...

На нього часто озиралися. Особливо тоді, коли втрапляв у світляні кола ліхтарів, — в такі вечори сидів раніше вдома. Зараз же не міг сидіти вдома, через це спинився біля театру. Барвиста юрба впливала в широкі скляні двері, і він провів пальцями по обличчю. Розгульна веселість прокинулась у ньому, він присвиснув і сміливо пішов до театральної каси.

Дзвінок задзеленькотів над головою, люди побігли займати місця, але один чоловік і одна жінка все-таки обернулися здивовано до нього. Він знав, як виглядає: людина із зеленкуватим обличчям, зелень та ледь-ледь фосфоризує, і обличчя в світлі електрики починає дивно палахкотіти. Тож він і палахкотів у юрбі, а коли зіштовхнувся з дзеркалом, усмішка розрізала йому вуста. Стояла перед ним людина-дерево, здавалося, ще мить — і гілля полізе з нього, як волосся. Стане він тут, у фойє, вазоном — ноги увіп’ються в камінь, а гілля проб’є стелю.

Коли сів у крісло, заграв оркестр. Стара-престара бабуся, його сусідка, звела в кощавій руці бінокля і приклеїла до очей. Бабуся була малесенька, як грибок, біла й чепурна, а рука її — мощі з білою шкірою. Розгорнулася завіса, і Семен задивився на чудний світ: дерева, вирізані з фанери, і листя з паперу, шматяну траву й шматяний вогонь. За столом сиділи люди й чаркували: були в них порожні пляшки й порожні келихи. Гриміла підлога під їхніми ногами, а кепсько збиті помости розхитувалися, начебто поп’яніли й собі.

Світло поволі заповнило залу. Бабуся відклеїла від очей бінокля й подивилася на Семена. Очі її покруглішали й заблищали, вона розвернулася до нього й некліпно задивилася. Обличчя її, густо притрушене пудрою, зрожевіло, а з рота проглянули рівні ряди штучних зубів.

В проходах юрмилася публіка: жінки в довгих вечірніх сукнях, чоловіки з ретельно вишкребленими підборіддями. Семен устав і пішов на бічний вихід. Стара приклала до очей бінокля і дивилася йому вслід.

В голові в нього гучав легенький дзвін, а пальці ледь-ледь тремтіли.

В туалеті дим стояв коромислом. В тому димі плавали сині обличчя, і він задоволено окутавсь у синю хмару й собі. Синій ранок він побачив. Над рікою тремтів легкий туманець; на камінні, як химерні клубасті скульптури, сиділи рибалки. Олена зняла туфлі, а він підкасав штани. Йшли через річку, вода лагідно й добродушно буркотіла; купались у тому туманці і наче димували й самі. Були втомлені й щасливі. Очі Оленині здавалися надмір побільшені, і з них струмувало таке тепло, що він не втримався й обійняв її просто серед річки. До них розвернулися сірі обличчя рибалок, один із них виплюнув сигарету, і вона пропливла коло них білим корабликом. «Ну, пішли вже, пішли»,— шепнула вона, і вода знову лагідно заплюскала, обмиваючи їм литки. На березі вони спинилися і одночасно повернулися туди, на той бік, де лишили одну з найпрекрасніших ночей. Серпанок повив гори, і ті хиталися, наче живі. Пішли повільно через пісок і печатали на ньому дивні ієрогліфи слідів. Читав ці ієрогліфи ранок і, може, тому жбурнув у них раптом таким яскравим промінням, що вони спинились і на хвилю посліпли...

...В квартирі не було вже й пилини — Олена витерла кожну дрібничку й натерла підлогу мастикою. Вимила коридорчик і кухню, вичистила пастою туалет і ванну, чайник і всі каструлі. Краплі поту обсіяли їй чоло, а обличчя було здивоване й розгублене. В голові плавали якісь набубнявілі хмари, котрі от-от бризнуть дощем. Приймач у її кімнаті був увімкнутий, грала тиха, колислива музика. Палав, з’являючи сині видива, телевізор, але вона не слухала ні музики, ні телевізора. Терла підлогу й боялася, що закінчить роботу і змушена буде спинитися. Тоді важко стане повернути рухливість та енергію. Тоді застигне серед кімнати, і на неї рушить морок зі стома очима і стома лапами. Прийде, щоб з’їсти її серце і щоб перетворилася вона тут в городнє опудало. Махатиме порожніми рукавами і відганятиме від себе жовтих горобців з пекучими дзьобиками. Вже два тижні літають вони навколо неї — щось незбагненне: страх, а може, й біль? Щось обірвалося, трісла струна чи деко гітари. Вона кінчила мити підлогу і зайшла до кімнати. Вимкнула телевізор і почала міняти місцями комод і телевізорний столик. Краплі поту обсіяли їй щоки. Вона втерлась і подивилася на фотокартку дочки. Зелена дівчинка бігла по лісовій стежці. Обернулася, і її величезні очі застигли, наче перелякалася. «Що я там побачила!» — закричала вона. На пеньку лежав вуж. Звів голову із жовтими вушками і незмигно на них дивився. Метелик сів йому на голівку, і вуж із тим метеликом був, як у короні...