Світлана Дремлюк - На кленовім мості

...Нам дуже часто наносить непоправної шкоди стіна непорозуміння, котра часом виникає у сімейних чи дружніх стосунках. Ми не вміємо слухати, прощати, виявляти співпереживання. От що ми вміємо, так це — нарікати, шукати винних, шкодувати за втраченим, катуючи себе й ближніх докорами чи сльозами.

Десь, певно, на другому курсі інституту, я познайомилася з цікавою приязною жінкою, з якою деякий час приятелювала, незважаючи на значну різницю у віці. Як я тепер розумію, їй імпонувала моя повага й готовність слухати, а у старших, розумних і доброзичливих людей, завжди є чим поділитися з молодими. Якось під час однієї такої задушевної розмови Євгенія, так звали мою знайому, владно і дуже переконливо підвела мене до думки: ніколи не шкодуй за втраченим, нездійсненим, адже назад нічого не повертається. І я до цих пір дуже вдячна їй за науку.

Були й інші пам’ятні зустрічі.

Так склалося, що уподовж всього життя не раз я ставала учасником і свідком цікавих подій, які залишили незабутні враження.

В 1957 році, виступаючи з вітальним словом на відкритті пам’ятника Т.Г.Шевченку в с.Шевченкове, мала нагоду зустрітися з П. Панчем, А. Головком, іншими відомими письменниками.

Свого часу вдалося побувати на літературних зустрічах з П.Тичиною й М.Рильським, а в травні 1969 року в Чигирині мала зустріч з О.Гончарем, Ю.Збанацьким, Д.Павличком, які прибули до колишньої гетьманської столиці, супроводжуючи делегацію грузинських письменників на чолі з Г. Абашидзе. Вони перебували на Україні під час Декади грузинської літератури й мистецтва.

Зберігаю автографи А.Малишка й О.Сизоненка, які приїздили на зустріч з читачами до Чигирина, незабутнього І.Козловського, з яким зустрілася на Святі пісні в Каневі.

Я навчалася в Черкасах якраз у той час, коли туди приїхав спочатку на практику, а потім і на роботу Василь Симоненко. Він інколи забігав до інституту поспілкуватися з початкуючими поетами. А один з них, Микола Сніжко, невдовзі став працювати в «Молоді Черкащини». Благословив він і кілька моїх поезій, вмістивши їх на сторінках молодіжки, а в 1962 році, цілком несподівано, я побачила два своїх вірші на сторінках республіканської газети «Молодь України» разом з кількома іншими, надісланими В.Симоненком напередодні 8 Березня під рубрикою «Кращі вірші наших читачок».

Через кілька місяців я купила в книгарні маленьку книжечку в твердій темно-синій палітурці «Тиша і грім» — першу і останню Симоненкову прижиттєву...

Хочеться розповісти про дуже пам’ятні для мене зустрічі в м.Чернівці. В 1988 році восени я перебувала на курсах при Чернівецькому університеті. Нам, курсантам, викладачам української мови з різних областей України, дуже сподобались і лекції, і наші стосунки з викладачами, цілком професійні й дуже толерантні.

Особливо багато уваги й часу подарував нам професор Василь Лесин. Якось погожого вихідного дня повів нас на старий міський цвинтар, показав пам’ятники й розказав багато цікавого про славних людей Буковини, зокрема, Ю.Федьковича, О.Кобилянську, її родину. А потім ми поїхали з ним до Русова в музей і на могилу В.Стефаника, завернули до рідного села Леся Мартовича, а потім — до Снятина, щоб відвідати музей Марка Черемшини й вклонитися його праху на цвинтарі. Скільки цікавого розповів нам літературознавець! В той час Василю Лесину було десь біля сімдесяти років, але він не втратив ні ентузіазму, ні любові до справи свого життя — дослідження літературного Покуття.

З уст іншого викладача М.Добрянського ми вперше почули правду про смерть В. Івасюка, проте, якою неординарною особистістю він був, про особливі, теплі стосунки в сім’ї Івасюків. Будучи близьким другом цієї сім’ї, М. Добрянський організував для нас і зустріч з батьком М. Івасюком, теж викладачем університету. Проте тоді батько говорив нам більше про свої книги, літературні плани... Був лише 1988 рік...

...Старші й мудріші люди, котрих дарувала мені Доля, допомагали пізнавати філософію життя, реально оцінювати свої сили й можливості. Мабуть, саме тому я досить рано зрозуміла: допомагаючи іншим, стаєш сильнішим, впевненішим у собі. Стає набагато легше долати власні негаразди.

Думаю, що багато в чому мені допомогла й підтримка мами. Принаймні, між нами завжди були довірливі стосунки. Фактично, не одержавши належної освіти, моя мама досягла успіхів у роботі й визнання завдяки просто неймовірній, як на наш час, відповідальності й постійній роботі над собою, а ще — прагненню до пізнання нового. Тому вона робила все, щоб і я могла кудись поїхати, щось побачити, побувати на концертах і в хороших театрах, музеях — збагатитися емоційно й інтелектуально. А як де бувала без мене, то детально усе розказувала... Скажу відверто: у нас був аж надто скромний бюджет, часто ми відмовлялися від необхідного, обходилися, як могли. Проте я бувала не раз не тільки в Києві, Москві, Ленінграді, а й у Волгограді, Ярославлі, у всіх колишніх республіках Закавказзя, Прибалтики, по кілька разів — у Молдові, Білорусі, в декількох європейських країнах, на Мальті. Це дало мені змогу не тільки краще пізнати світ, а й розуміти людей.