Світлана Дремлюк - На кленовім мості

— А знаєте, кожна людина повинна пережити таку мить, коли хочеться її зупинити, затримати, адже це — відчуття цінності життя! Ви ще пізнаєте це, бо ваше життя тільки починається. А я? Я вимовила ці слова в травні 1945-го, коли дізналась про Перемогу. Проте мені інколи хочеться знову і знову казати їх, коли весною перед нашим інститутом цвітуть яблуні, як і тоді, в 1945-му: «Хвилино, стій, бо ти — прекрасна, спинися, мить, бо дивно гарна ти!»

Дуже вимогливими й відповідальними були наші викладачі-мовники Г. Смолянінова, Ф. Береговська, усі «іноземники» — адже ми виявились першими «інфілівцями» в історії інституту. Очевидно, саме тому мої однокурсники стали чудовими спеціалістами, керівниками шкіл, а частина — науковцями.

На долю нашого випуску випало ще й стажування: посилали на півроку в школи різних областей України — не вистачало вчителів. Можна тільки уявити собі, як непросто доводилося в школах Закарпаття чи Рівненщини...

Мені дісталось с.Княжа на Звенигородщині, де я в повному обсязі пройшла «курс молодого бійця»: крім уроків у школі, гурткової роботи, традиційних нарад, семінарів, треба було ще й відвідувати учнів удома, проводити бесіди на фермі й надодачу залучили до... драмгуртка. Мушу чесно визнати, що, зрештою, саме це принесло радість: колектив підібрався гарний, більшість із сценічним досвідом, голосом. Поставили ми спочатку «Безталанну» І.Карпенка-Карого, в якій мені випало виконати роль Варки, а потім — водевіль С.Васильченка «На перші гулі», у якому я грала Василину. Інколи ми їздили «на гастролі» в сусідні села. Учні знали про наші успіхи й доповідали вдома: «А наші вчителі знову виставу повезли, я бачив, як С.П. з рогачем і мітлою йшла».

А потім настільки прославились, що здобули першість у районі й брали участь у ІІ-й Театральній весні Черкащини, виступали на сцені обласного театру...

Проте «апофеозом» моєї сценічної кар’єри стала багаторічна участь у роботі Чигиринського народного хору, яким керував доброї пам’яті талановитий диригент, самодіяльний композитор Анатолій Чекаль. Був чудовий колектив, прекрасна атмосфера, багато концертів, виступів на конкурсах, фестивалях, оглядах на обласній і республіканській сценах, зйомки в кіно, на телебаченні, робота в студії грамзапису.

Як на моє теперішнє розуміння, все це збагачувало, наповнювало змістом моє життя, рятувало від рутини й одноманітності.

Зараз можу впевнено й переконано стверджувати, що мені в житті поталанило на гарних людей, мудрих наставників, які сприяли моєму становленню і вчителя, і людини.

Коли я приїхала на роботу в Чигиринську школу-інтернат, мене зустрів директор Микита Васильович Литвин, вже немолода, проте привітна й проста людина. Він усе літо провів на роботі — вводився новий корпус, а тому через якийсь тиждень пішов у відпустку.

Був кінець вересня. Закінчились уроки, але діти були в класах — готувались до самопідготовки. Раптом будинок здригнувся, як під час землетрусу: гриміли дерев’яні східці, чувся тупіт у коридорах, стукали двері, лунали вигуки. Я злякано запитала у когось із учнів, які мчали коридором: «Що це? Що трапилось?»

— Микита Васильович приїхав! — радісно відповіло відразу кілька голосів.

Я зійшла вниз: у щільному натовпі дітвори, пригортаючи обома руками найменшеньких, стояв усміхнений Микита Васильович. Вперше в житті я побачила, як горнуться діти до директора — Учителя...

Вже в Корсуні мені знову доля подарувала можливість співпрацювати з талановитими учителями, неординарними людьми, передусім — Н. Гольдичем та Д. Селівановим. Як багато я навчилась у ті роки!

Талановитий учитель і організатор, справжній ентузіаст, готовий допомогти кожному, хто прагне до вдосконалення, виявляє інтерес до роботи, — таким був наш директор Дмитро Павлович. Колектив однодумців і працелюбів, очолюваний ним, здобув тоді визнання не тільки в районі. Можна згадувати багато і багато, безперечно, талановитих учителів тих років, але учитель історії Н.С.Гольдич був особливим...

Ерудит, інтелігент, невтомний педагог-новатор. Його уроки перетворювались у своєрідні спектаклі, бо проводились завжди творчо. Були там і опорні конспекти, і музика, і живопис, і слово вчителя, а головне — незмінний інтерес учнів. Здавалось, клас і вчитель — одне ціле. Пасивних і байдужих не було... Усі уроки у нього були відкритими — він любив, щоб до нього приходили. І люди їхали і йшли, щоб зігрітися біля яскравого вогню його таланту...