Маргарет Этвуд - Заповіти

Я не мала стати свідком Народження. Дівчатам і молодим жінкам шлюбного віку (якого я саме досягла з появою місячного) не дозволялося дивитися на таке чи знати, що відбувається, бо це видовище й звуки могли зашкодити — викликати огиду або й страх. Це густе, червоне знання залишалося заміжнім жінкам, Служницям і, звісно ж, Тіткам, щоб вони могли вчити наступних Тіток акушерської справи. Але я, природно, вгамувала власний біль, вдягла халат і капці й навшпиньки пробралася сходами до майданчика перед третім поверхом, звідки мене не було видно.

Дружини чаювали у вітальні внизу, чекаючи важливого моменту. Я не знала, якого саме моменту, але чула, як вони сміються й теревенять. Разом із чаєм вони пили й шампанське — пізніше я побачила на кухні порожні пляшки та бокали.

Служниці та призначені Тітки були з Кайловою — не в її кімнаті, вона була б замала для всіх них, а в головній спальні на другому поверсі. Я чула гарчання, схоже на тваринне, і голоси Служниць, що декламували: «Тужся, тужся, тужся, дихай, дихай, дихай», — а у перервах — зболений голос, який я не впізнала, але він мав належати Кайловій: «О Боже, о Боже!» — глибокий і темний, він лунав наче з колодязя. Я була нажахана. Сидячи на сходах, обхопивши себе руками, я почала тремтіти. Що там відбувалося? Які тортури, які муки? Що з нею робилося?

Ці звуки тривали, здавалося, доволі довго. Я чула кроки коридором: Марфи приносили все потрібне, щось забирали. Зазирнувши пізніше до пральні, я побачила, що серед іншого там лежали закривавлені простирадла й рушники. Тоді одна з Тіток вийшла у коридор і загавкала у свій Компумов:

— Негайно! Якомога швидше! Тиск дуже низький! Вона втрачає забагато крові!

Тоді пролунав крик, іще один. Одна з Тіток гукнула Дружин зі сходів:

— Ходіть сюди мерщій!

Зазвичай Тітки так не волали. Численні кроки затупотіли сходами, хтось промовив:

— О, Поло!

Потім була ще одна сирена, цього разу інакша. Я визирнула у коридор — порожньо. Чкурнула до своєї кімнати, визирнула у вікно. Чорне авто з червоними крилами й змією, а ще з високим золотим трикутником — справжній лікар. Він майже вистрибнув з автівки, грюкнув дверима, побіг до будинку.

Я чула його голос:

— От лайно. От лайно. Бісове лайно!

Це було моторошно: я ніколи не чула, щоб чоловік говорив щось подібне.

Народився хлопчик, здоровий син Поли й Командора Кайла. Його назвали Марком. А от Кайлова померла.

Після того як Дружини, і Служниці, й усі інші пішли, я сиділа з Марфами на кухні. Вони доїдали те, що лишилося від святкування: сандвічі з обрізаними шкоринками, пиріг, пили справжню каву. Запропонували частування й мені, та я відповіла, що не голодна. Спитали, як мій живіт, сказали, що завтра вже буде краще, а з часом взагалі перестане боліти — до такого звикаєш. Але мені бракувало апетиту не тому.

Вони розповіли, що тепер у нас буде годувальниця — одна з тих Служниць, котрі втратили малят. Або це, або годування з пляшечки, хоча всі знали, що суміші ні до чого не придатні. І все одно вони підтримуватимуть у маленькому клопику життя.

— Бідолашна дівчина, — сказала Зілла. — Через усе це пройти намарно.

— Принаймні дитину врятували, — завважила Віра.

— Мали обирати: або одне, або друге, — докинула Роза. — Мусили розрізати її.

— Я піду ляжу, — сказала я.

Кайлову ще не забрали з дому. Вона лежала у своїй кімнаті, загорнута у простирадло — я побачила її, коли тихенько піднялася задніми сходами.

Я розгорнула простирадло, відкрила її обличчя. Воно було біле, певно, в ньому зовсім не залишилося крові. Брови в неї були світлі, м’які й тоненькі, вигнуті, наче здивовані. Розплющені очі дивилися на мене. Можливо, це вона вперше бачила мене. Я поцілувала її в чоло.

— Я тебе не забуду, — сказала я їй. — Інші забудуть, а я — ні, обіцяю.

Знаю, це мелодраматично: я ж була ще зовсім дитина. Проте, як бачите, свого слова дотримала, не забула її — Кайлову, безіменну жінку, поховану під маленькою квадратною плитою, яка могла б лишитися порожньою. Я знайшла її на кладовищі Служниць через кілька років.

А діставши можливість, я взялася шукати її в Генеалогічних архівах ліній крові. І знайшла. Знайшла її справжнє ім’я. Знаю, це не мало сенсу ні для кого, крім хіба тих, хто колись її любив і був відірваний від неї. Та для мене це було наче відбиток долоні в печері — знак, звістка. «Я була тут. Я існувала. Я була справжня».

Як її звали? Авжеж, ви захочете знати.

Крістал. Саме так я її нині й пам’ятаю. Як Крістал.