Лю Цысинь - Проблема трьох тіл

— Маленька уперта погань!

Начальник ізолятора вийшов із камери останнім, холодно глянувши на облиту Веньцзє, і голосно грюкнув дверима. За секунду вона почула звук ключа, що повертався в замку.

Дуже швидко мокрий одяг Веньцзє перетворився на крижаний кулак, який стискала сувора зима Внутрішньої Монголії. Спочатку простір навколо заповнювався гучною чечіткою, яку вибивали її зуби. Але з часом і цей звук розчинився. Холод проймав до мозку кісток, і очі затягла молочно-біла полуда. Увесь світ, увесь Всесвіт навколо стали здаватися однією суцільною брилою льоду, і Веньцзє була єдиною іскоркою життя в неживому просторі. Відчувала себе маленькою дівчинкою, приреченою на смерть, без вогника надії на порятунок; лише безтілесні ілюзії витали на периферії свідомості, залишаючи примарні шанси на порятунок...

Брила льоду, що оточувала Веньцзє, поступово ставала прозорою: навпроти виник силует високої будівлі. На верхівці будівлі стояла молода дівчина з червоним прапором у руках. Її обличчя повільно сфокусовувалося на тлі величезного полотнища прапора. Це була сестра Веньцзє — Веньсюе. З дня, коли її молодша сестра обірвала всі зв'язки зі своєю реакційною буржуазною сім'єю, у Веньцзє не було новин про її долю. Тільки нещодавно вона дізналася, що Веньсюе загинула кілька років потому в одній із сутичок між ворогуючими угрупованнями хунвейбінів. Знову подивившись на фігуру на даху будівлі, Веньцзє помітила, що вона перетворилася на Бай Муліня. Лінзи його окулярів ловили відблиски заграви пожеж, що палахкотіли біля підніжжя будівлі. Потім постать обернулася на уповноважену Чен, потім на її матір — Шао Лінь, а потім і на її батька. Прапороносці змінювалися, неначе картинка в калейдоскопі, але прапор майорів невтомно, як той вічний маятник, що відміряє залишок її недовгого життя. Поступово прапор ставав усе розмитішим, змазуючи й картину навколишнього світу. Крижана брила, що поглинула весь Всесвіт, знову затисла Веньцзє у своїх обіймах. Але тепер лід був чорного кольору.

Через якийсь час у свідомість Є Веньцзє здалеку почав проникати важкий, рівномірний гул. Він лунав з усіх боків, і крізь забуття здавалося, що якась гігантська бурова установка вгризається в крижаний кокон, у якому перебувала Є Веньцзє. Навколо було темно, але гул усе наростав і ставав дедалі реальнішим, і Веньцзє нарешті зрозуміла, що ані на райську музику, ані на пекельний скрегіт він не схожий.

Вона усвідомила, що її очі все ще заплющені. Із зусиллям їй вдалося підняти повіки. Перше, що вона змогла побачити, — заґратовані світильники, глибоко вмонтовані в навислу стелю. Обрешітка захищала їх від пошкоджень, але заважала світити на повну силу — світло з металевої стелі падало тьмяне.

Вона почула, як чоловічий голос тихо покликав її на ім'я.

— У тебе сильна гарячка.

— Де я? — голос Веньцзє був настільки слабкий, що не було впевненості, звук іде від неї чи звідкись іще.

— У гелікоптері.

Слабкість здолала Веньцзє, і вона поринула в сон. Прокинувшись на короткий час, дівчина зрозуміла, що гул нікуди не зник. Хоч оніміння в тілі зникло, але голова й кінцівки боліли нестерпно, дихання, що насилу зривалося з губ, було подібне до гарячого подиху жерла вулкана напередодні виверження. Біль у горлі був настільки нестерпний, що будь-яка спроба ковтнути викликала відчуття розпеченого вугілля у стравоході.

Веньцзє повернула голову і побачила двох чоловіків у шинелях того самого військового крою, що й на уповнова-женій Чен. Але на відміну від неї, обидва були у формених кашкетах Народно-визвольної армії Китаю з червоною зіркою на околиші. Під розстебнутими шинелями в обох виднілися червоні петлиці на комірах гімнастерок. Один із супровідників був в окулярах.

Веньцзє виявила, що й вона сама вкрита такою самою шинеллю, а білизна була сухою і теплою.

Веньцзє зібрала всі сили, щоб сісти, і, на подив, їй це вдалося. Подивившись у бортовий ілюмінатор на протилежному борту кабіни, вона побачила залиті сліпучим сонячним світлом шматки хмар, які повільно пропливали повз. Веньцзє поспішила озирнутися і кинула погляд назад: там частина кабіни, що звужувалася, була заповнена металевими зеленими ящиками армійського зразка, а в дальньому ілюмінаторі відкидали тінь обертові лопаті гвинта. Вона справді на борту гелікоптера.

— Тобі краще прилягти, — сказав той, що був в окулярах. Він допоміг їй знову влаштуватися і накрив шинеллю.