Лю Цысинь - Темний ліс

Ло Цзі розгубився: чи наказував він їй посміхатися? Ця посмішка назавжди закарбувалася в його пам'яті, як малюнок під кригою — вже нічим не зітреш.

Справжній поворот у їхніх стосунках стався наступної ночі. Здійнялася хурделиця, надворі відчутно похолоднішало, сніг і вітер настирливо стукали в шибки його теплого гуртожитку. Ло Цзі прислухався до завивання вітру, що ковтав усі звуки міста й здмухував сніжинки з кучугур, мов пісок з барханів у пустелі. Все довкола вкрилося пухкою ковдрою, місто зникло, і цей затишний гуртожиток здавався прихистком відлюдника на безкраїй засніженій рівнині. Ло Цзі ліг у постіль, та не встиг заснути, як йому спало на думку: якби та дівчина опинилася надворі в цю жахливу негоду, то дуже змерзла б. Тоді він нагадав собі, що цього не станеться, допоки він не помістить її ззовні свого світу. Проте цього разу його уява збилася на манівці: дівчина таки брела крізь хуртовину, пригиналася від вітру, тремтіла, мов самотня травинка, яку хурделиця будь-якої миті може здмухнути й занести бозна куди. Вона була в білому пальті й червоному шарфі, у заметілі, що вирувала навколо, здавалося, що стихії опирається лише оцей єдиний червоний вогник.

Ло Цзі вже не міг спати, тож устав, сів на ліжку, потім зіскочив, переодягнувся в піжаму, вмостився на канапі. Він хотів закурити, але пригадав, що дівчина не зносить тютюнового диму, передумав, зробив собі кави й повільно випив. Він має її дочекатися. Хуртовина й нічний холод стискали йому серце. Уперше в житті він так переймався чиєюсь відсутністю.

Тієї миті, коли його думки вже розжарилися й запалали вогнем, вона тихо ввійшла. Її тендітна постать була скута морозом, проте в цьому диявольському холоді відчувався подих весни. Сніжинки в її волоссі швидко перетворилися на краплі чистої, прозорої води. Вона розмотала червоний шарф і почала дмухати на змерзлі руки. Ло Цзі взяв її тендітні долоні у свої та розігрів до ніжної м'якості. Дівчина схвильовано глянула на нього й запитала те, про що він сам хотів дізнатися від неї:

— Із тобою все гаразд?

Він зміг лише ніяково кивнути, запропонував їй зняти пальто й нарешті щось промовив:

— Проходь, зігрієшся, — а далі взяв її за плечі й підвів до коминка.

— Тут справді тепло, так приємно… — мовила вона, сіла на кушетку й задивилася на веселий танок язиків полум'я.

«Що за чортівня зі мною коїться?!» Ло Цзі стояв серед порожньої кімнати гуртожитку й розмовляв сам із собою. Треба було лише написати ці кляті 50 000 слів, надрукувати на гарному папері, зробити у Photoshop шалено красиву обкладинку, віддати фахівцям, аби зібрали книгу докупи за допомогою сучасного обладнання, загорнути в подарунковий папір у будь-якому торговому центрі й піднести Бай Жун на день народження. Усе! Навіщо я лізу в цю пастку щораз глибше? Він з подивом виявив, що на очі навернулися сльози. А далі зрозумів ще одну дивну річ: де й коли в нього був цей довбаний коминок? Чому він взагалі про нього думає? Швидко промайнула ще одна думка: йому потрібен не сам коминок, а вогонь у ньому, бо жінка, осяяна спалахами полум'я, — найкрасивіша. Він знов уявив її біля коминка, у якому потріскують полінця…

«О, ні! Не смій думати про неї знову! Це буде катастрофа! Влягайся спати!»

Усупереч його очікуванням дівчина тієї ночі не наснилася. Він спав як немовля, уявляючи, що вузьке односпальне ліжко — маленький човен, і він стиха гойдається посеред лагідного океану. Прокинувшись зранку, Ло Цзі відчув, що переродився, мов свічка, яка припадала пилом багато років і нарешті загорілася мерехтливим вогником від тепла червоного шарфа в учорашній хуртовині. Відчуваючи неймовірну наснагу, він покрокував до навчальних корпусів. Небо після снігопаду лисніло полив'яною сірістю, але для Ло Цзі воно було яснішим за синяву погожої днини. Два ряди тополь обрамлювали доріжку, їхні простягнуті до неба гілки вкривав пухкий сніг, проте для нього вони були більше сповнені життя, ніж навесні.

Він піднявся на кафедру, і — як і сподівався — дівчина знову з'явилася. Вона сиділа на останньому ряду лекторію, самотня в оточенні порожніх місць, далеко він решти студентів, які скупчилися на передніх рядах. Уже знайомі біле пальто й червоний шарф лежали поряд, на ній був бежевий светр. Вона не схилилася над конспектом, як інші студенти, а дарувала йому ту саму посмішку, що й уночі. Немов сонце засяяло після заметілі.

Ло Цзі почав нервувати, відчув прискорене серцебиття. Йому довелося вийти бічними дверима на балкон, щоб подихати свіжим морозяним повітрям і опанувати себе. Таке з ним трапилося лише вдруге: вперше це було, коли він захищав докторську дисертацію.